— Найважливіше в житті — це захоплення. Любиш малювати, будь художником. Любиш співати, будь співаком. На військовій службі найважливіше дисципліна, слухняність.
— Ну, звісно,— сказав скрушно батько,— але що буде з хлопцем, який любить лише спати?
— Повір мені, якщо хлопець справді з захопленням, від усієї душі любить спати, то він неодмінно зробить кар'єру. Основне — це захоплення.
Вступив Дормеско до військової школи. Як молодий офіцер він здобув загальну повагу своєю мужністю. В атаки він, щоправда, не кидався, зате на смерть стояв у обороні.
— Триматись,— дають йому наказ.— Ні кроку вперед, ні кроку назад.
Дормеско окопується із своїм загоном, і хай там кричать, хай стріляють — не зрушить з місця.
— І ти не боїшся? — питають його товариші.
— А чого? Кожний має померти. Дружина за мною не плакатиме.
Дормеско був старий парубок і не любив дітей.
— Галасують, кричать, тупотять, дурниці всілякі їм у голові. Спати не дають. Немовлята вночі пищать, а старші вдень надокучають.
Він охоче навідувався в гості до своїх товаришів офіцерів, але десятою дорогою минав родини, де були діти. Отже, легко здогадатися, чому, власне, його вибрали супроводити Мацюся. Хто б міг виконати це краще? Військовий полковник, до того ж ворог дітей: хай їде.
Звання полковника Дормеску присвоїли за мужню оборону Четвертого Форту Смерті. Був це найважливіший форт усієї фортеці. Сорок шість атак витримав Дормеско, але не здався. Пороху йому видали багато, бо знали, що ворог захоче захопити штурмом цей ключ до фортеці. Дормеско дав наказ: "Стріляти вдень і вночі без перепочинку" — і край.
Солдати стріляють, а Дормеско спить. Аж ось ворог відступив, і настала перемога.
— Покликати мужнього оборонця Форту Смерті,— наказав головнокомандуючий.
— Не можу. Він заборонив будити,— відказав ординарець.
Так Дормеско став полковником, і перевели його до важкої артилерії гарнізону фортеці. Ось і тепер лежить бойовий полковник на лавці, спить і посвистує носом:
— Ф'ю-їть, ф'ю-їть, ф'ю-їть!
"Ти мені ще поф'юїкаєш",— подумав Мацюсь, присунувся ближче до дверей і легенько прочинив їх.
Кепсько: в коридорі стоїть солдат на варті. Мацюсь зачинив двері, а сам навпочіпки підійшов до вікна. Вікно не заґратоване. Дуже приємно, коли вікно без залізних гратів. Але як його відчинити? Долі висить міцний шкіряний пасок. Не знає Мацюсь, навіщо він тут, але хай буде — може, згодитися. Вгорі теж якийсь ремінець. Зняв Мацюсь клітку з валізки, поставив її на підлогу, накрив рушником, щоб пташка не співала, а сам виліз на чемодан. Потягнув вікно вниз — не піддається, пхає вгору — трохи зрушило, а далі ні з місця. Якщо розбити шибку, полковник може прокинутись. Ага, вже зрозуміло, пригадав! Колись відчиняли при ньому вікно вагона, та тоді він тим не цікавився, не придивлявся. Не знав тоді Мацюсь, що кожне спостереження може стати в житті в пригоді.
Штовхнув Мацюсь вікно трохи вгору, смикнув до себе й став спускати. Поїзд гучно вистукує по рейках. Виглянув Мацюсь, чи високо, чи можна вискочити. Дурниці — вискочить. Треба почекати до станції. Але що далі? Грошей немає. Якщо він навіть дістанеться до столиці, то треба мати хоч трохи їжі. Ага, вже знає: сховається в стрілочника. Як добре, що відвідав його, повертаючися з переможної війни. Доброчесна дружина стрілочника не зрадить Мацюся.
Зачинив Мацюсь вікно, бо полковник кілька разів неспокійно поворухнувся: певно, холодний струмінь повітря повіяв на нього, Дормеско щільніше загорнувся, насунув плащ на голову. Що ж, так навіть краще.
О, як нестерпно довго тягнуться хвилини! Мацюсь боїться проґавити станцію. А може, не чекати? Мацюсь був би вискочив, та пригадав важкі воєнні походи. Справді, не хочеться йому спати, але що буде, коли вдосвіта сон зморить його?
Два маленькі полустанки, станція, ні, не та, знову полустанок. Аж ось, нарешті, та, яка треба! Відчинити вікно, вискочити — було справою хвилини. І от Мацюсь уже біжить, уже бачить, як мерехтять у темряві вікна стрілочника. Біжить, аж подих йому перехопило в грудях.
Він на волі!
Заховався Мацюсь у комірчині й жде, чи не буде переполоху. Може, хто бачив, може, вже кинулися в погоню? Ні — поїзд тихо рушає далі.
— Бажаю, щоб начальник в'язниці робив своє, а я теж робитиму своє,— весело повторив Мацюсь останні слова свого засвідчення начальникові в'язниці.
А полковник Дормеско прокинувся лише на кордоні. Дивиться: вікно відчинене, клітка на підлозі, а Мацюся немає. "Утік Мацюсь. Гарна історія! Мені ж наказано відвезти Мацюся на безлюдний острів. Як же його тепер відвезти? Адже я наказав йому спати. Це вперше таке трапилось, щоб хтось не виконав мого наказу. Що робити? Стріляти? Але з чого? Тут немає жодної гармати. Та й, зрештою, куди цілити? І як же стріляти без наказу?"
Полковник Дормеско вийняв документ з портфеля й читає: "Негайно після одержання цього листа полковник Дормеско повинен передати керівництво гарматами капітанові Дольце фон Нанте, а сам вирушити до Мацюсевої столиці, щоб разом з речами вивезти Мацюся на безлюдний острів. Керівникам сухопутної та морської митниць надавати всіляку допомогу полковникові Дормеску. Про виконання наказу скласти після повернення рапорт".
— Ага, відвезу канарку й валізу на острів і складу рапорт.
Зітхнув Дормеско, почухав потилицю, зачинив вікно, вкрився плащем — і заснув. А поїзд їде.
Розділ шостий
Три дні прожив Мацюсь під гостинним дахом доброчесного стрілочника. Він собі так міркував: "Побачать, що втік, кинуться мене шукати. Гасатимуть скрізь, а нікому й на думку не спаде, що я сиджу собі спокійно під самісіньким носом у них".
Коли почалася перша Мацюсева війна, стрілочник викопав під комірчиною льох, щоб на випадок небезпеки було де сховатися. Там може тепер сховатися Мацюсь, якщо прийдуть з обшуком.
А поки що тихо.
Одного разу зайшов станційний кур'єр і розповів:
— Якогось в'язня везли вчорашнім нічним поїздом. Я бачив солдат в коридорі вагона.
— Може, то був ординарець офіцера? — питає стрілочникова дружина.
— Е-е, ні, стояв з карабіном.
— Може, то який іноземний посол?
— Може...
Стрілочникова дружина дуже обережна, бо часом шукають утікача відкрито, а часом таємно. Станційний кур'єр добрий знайомий, але хто може знати, що в нього на мислі.