Але це не дуже допомагало.
Хворі стогнали, багато хто помирав без допомоги, а діти плакали, бо боялися й не знали, що робити.
— Ну, що ж, Мацюсю, мабуть, повернемося до палацу?
— Ні, я мушу піти в редакцію газети, поговорити з журналістом,— відказав Мацюсь спокійно, хоч видно було, що весь він аж кипить.
— Я не можу піти туди з тобою,— мовив сумний король,— мене ще впізнають.
— Я скоро повернуся,— озвався Мацюсь і квапливо рушив у редакцію.
А сумний король подивився йому вслід, похитав головою й повернувся до палацу.
Мацюсь не йшов, а біг. Все дужче стискав кулаки і відчував, як у ньому закипає кров Генріха Запального.
— Зажди-но, злодію, брехуне, шахраю. Ти відповіси мені за все.
Мацюсь ускочив у кімнату журналіста. За письмовим столом сидів сам газетяр, а Фелек, розкинувшись на канапі, курив сигару.
— А, й ти тут?! — скоріше крикнув, ніж сказав Мацюсь.— Тим краще, поговоримо з вами обома. Що ви накоїли?
— Ваша королівська величність, звольте присісти,— почав своїм тихим солодким голосом журналіст.
Мацюся аж пересмикнуло. Тепер він був певен, що журналіст — шпигун. Давно це підказувало йому серце, і тепер він зрозумів усе.
— Одержуй, шпигуне! — гукнув Мацюсь і вже навів на журналіста револьвер, з яким не розлучався від часу війни, коли той блискавичним рухом схопив Мацюся за руку. Куля влучила в стелю.
— Дітям не дають револьверів,— сказав з посмішкою журналіст і з такою силою стиснув Мацюсеві руку, що в того долоня сама розтулилася. Тоді журналіст узяв револьвер, сховав його у письмовий стіл і замкнув шухляду на ключ.
— Тепер ми можемо спокійно поговорити. Отже, чим я не догодив вашій королівській величності? Тим, що захищав вашу величність у своїй газеті, заспокоював і пояснював? Тим, що вихвалював Клю-Клю? За це ваша величність називає мене шпигуном і хоче застрелити?
— А цей дурний закон про школи?
— Чим же я винен? Діти ухвалили це більшістю голосів.
— Чому ж ви не написали в газеті, що наші фортеці висаджено в повітря?
— Про це повинен доповідати військовий міністр. Народові не слід знати про такі речі. Це військова таємниця.
— А чого ви так випитували в мене про пожежу в лісах іноземного короля?
— Журналіст має розпитувати про все, бо з усього того, що знає, він вибирає потім потрібні відомості для газети. Мою газету ваша величність читала кожного дня. Хіба ми погано в ній писали?
— О, дуже добре, навіть занадто добре,— гірко посміхнувся Мацюсь.
Журналіст глянув Мацюсеві просто в очі й спитав:
— Невже ваша величність і тепер назве мене шпигуном?
— Я назву! — вигукнув раптом Фелек, підхопившись із канапи.
Журналіст зблід, люто зиркнув на Фелека, й перш ніж хлопці встигли отямитись, уже стояв у дверях.
— Ми ще побачимося, шмаркачі! — крикнув він і швидко збіг сходами.
Перед під'їздом, невідомо звідки, з'явився автомобіль. Журналіст щось сказав шоферові.
— Держи, лови його! — кричав Фелек, розчинивши вікно.
Але було вже пізно: автомобіль зник за рогом. Та й хто, власне, міг його затримати?
Мацюсь стояв приголомшений подіями, а Фелек, ридаючи, раптом кинувся йому до ніг:
— Королю, вбий мене! Це моя провина! — захлинався од сліз Фелек.— О я нещасний! Що я накоїв!
Розділ сорок сьомий
— Зажди, Фелеку, згодом поговоримо про все спокійно. Що сталося, того не вернеш. Коли насувається небезпека, треба бути спокійним і врівноваженим. Треба думати не про те, що було, а про те, що буде.
Фелек хотів негайно про все розказати Мацюсеві, але той не бажав марно гаяти ні хвилини.
— Слухай, Фелеку, телефони зіпсовано. В мене лишився тільки ти один. Ти знаєш, де живуть міністри?
— Ще б мені не знати! Живуть на різних вулицях. Але це нічого. Ноги в мене добрячі: два роки продавав газети. Ти, певно, хочеш викликати міністрів?
— І негайно.
Мацюсь глянув на годинник.
— Скільки тобі треба на дорогу?
— Півгодини.
— Гаразд. Отже, через дві години вони мають бути у мене в тронному залі. Тільки попередь, що коли хтось з них посилатиметься на хворобу, то хай пам'ятає, що я нащадок Генріха Запального.
— Прийдуть! Я вже їм скажу! — гукнув Фелек.
Він швиденько зняв черевики, скинув свій елегантний піджак з орденом.
На столі стояла пляшечка з тушшю: Фелек забруднив штани, руки й лице і босоніж кинувся скликати міністрів. А Мацюсь поспішив до палацу, бо перед засіданням ради міністрів хотів поговорити з сумним королем.
— Де той пан, що вранці зі мною розмовляв? — спитав захеканий Мацюсь, як тільки Клю-Клю відчинила йому двері.
— Той пан пішов і залишив на столі листа.
З важким серцем убіг Мацюсь до кабінету, схопив листа й прочитав:
"Дорогий, любий Мацюсю! Сталося те, чого я найбільше боявся. Я змушений покинути тебе. Дорогий Мацюсю, коли б я тебе не знав, то запропонував би поїхати разом зі мною в мою країну, проте знаю, що ти не погодишся. Я їду північним шосе, коли захочеш, то можеш наздогнати мене верхи за дві години. Я почекаю на тебе в корчмі. А як ми не побачимося, то пам'ятай, що я твій друг. Вір мені, навіть тоді, коли тобі здаватиметься, що я тебе зрадив. Що б я не робив, знай, що це для твоєї ж користі. Благаю тебе про одне: це має бути таємницею. Ніхто, жодна душа не повинна знати про це. Листа негайно спали. Жаль мені тебе, любе дитя, бідолашний, самотній сирота. Мені б хотілося врятувати тебе хоча б від деяких прикростей, які на тебе чекають. Може, ти все-таки поїдеш зі мною? Листа неодмінно спали".
Прочитавши листа, Мацюсь швидко запалив свічку й підніс папірець до вогню. Лист спалахнув, скрутився й почорнів. Вогонь обпікав Мацюсеві пальці, але він не зважав на це. "Душа моя болить дужче, ніж пальці",— думав він.
Навпроти письмового столу висіли портрети Мацюсевих матері й батька. "Бідолашний, самотній сирота",— подумав Мацюсь, дивлячись на портрети померлих батьків.
Але він тільки глибоко зітхнув. Плакати не можна, бо зараз він повинен надягти корону і очі його мають бути ясні. В кімнату тихо увійшла Клю-Клю і спинилася з таким покірливим виглядом, що, хоч у першу мить її присутність роздратувала Мацюся, проте за хвилину він лагідно спитав:
— Що тобі, Клю-Клю?
— Білий король приховує від Клю-Клю свої турботи. Білий король не хоче довірити свої таємниці чорній дикій Клю-Клю. Але Клю-Клю все знає, і Клю-Клю не залишить білого короля в біді.