І Фелек справді заспокоївся, бо депутати зовсім про нього забули і вже билися між собою.
Ох, як Клю-Клю кортіло спуститися по карнизу з королівської ложі в зал, схопити депутатське крісло й показати цим бешкетникам, як уміють битися африканські дівчатка. Клю-Клю знала, що все це накоїла вона. Їй було жаль Мацюся, адже через неї в нього такі неприємності. Але Клю-Клю думала: хай знають. І що ж їй сказали: чорна? Вона про це знає. Мацюсева наречена? Що ж у цьому поганого? Аби тільки Мацюсь захотів з нею одружитися. Шкода тільки, що дурний європейський етикет не дозволяв їй взяти участь у цій боротьбі.
Як вони б'ються! І це — хлопці. Довбехи, слиньки, тюхтії. Б'ються вже десять хвилин, і ніхто ще не переміг. Підскакують та відскакують, мов півні, а половина ударів іде в повітря. Яке безглуздя, що Фелек шпурнув чорнильницю й дзвінок. Коли б Клю-Клю почастувала Антека не двома, а хоча б одним якимсь предметом, той не стояв би зараз на столі, мов переможець.
І Клю-Клю таки не втрималась. Вона скочила, однією рукою вхопилась за бильця, потім за залізні прикраси, легко стала на карниз, відштовхнулася; хапаючись за електричні плафони, зменшила силу падіння, перестрибнула через стіл для іноземних журналістів і відмахнулася, мов від настирливих мух, від п'ятьох хлопчаків, що нападали на Антека.
— Хочеш битися?
Антек замахнувся, але наступної ж миті гірко пошкодував, що не стримався. Він дістав лише чотири удари, тобто, власне кажучи, один, бо Клю-Клю вдарила одночасно головою, ногою й двома руками. І от Антек опинився на підлозі з роз'юшеним носом, з запамороченою головою, з обвислою, мов батіг, рукою та трьома вибитими зубами.
"Бідолахи ці білі, які в них слабкі зуби",— подумала Клю-Клю.
Вона підбігла до столу міністра, змочила в склянці води хустинку й приклала Антекові до носа.
— Не бійся,— заспокоювала вона його,— руку не зламано. У нас після такої бійки лежать один день. Ви тендітніші, тому ти, напевно, видужаєш лише через тиждень. А за зуби щиро вибачаюся. О, наші діти значно дужчі за білих.
Розділ сорок другий
Смертельно ображений повернувся Мацюсь до палацу. Ніколи, ніколи нога його не ступить у дитячий парламент. Яка чорна невдячність! Ось нагорода за його працю, за його добрі наміри, за його подорожі, під час яких він важив життям, за його героїчний захист країни. Чарівниками їх зробити, ляльки їм давати до самісінького неба, таким дурням! Шкода, що він усе це розпочав. Дах у них протікав, їжу давали недобру, забавок не було. А в якій державі діти мають такий зоологічний сад? А хіба мало було фейєрверків, військової музики? Газету для них видають. Не варто було. Ця ж сама газета завтра проголосить на весь світ, що його назвали Котом-Воркотом та Мацюсем-канаркою. Ні, не варто було.
І Мацюсь звелів сказати, що ані листів од дітей він тепер не читатиме, ані післяобідніх аудієнцій не даватиме. І подарунків більше не буде! Годі!
Мацюсь подзвонив телефоном до старшого міністра: хотів порадитися, що робити.
— Будь ласка, з'єднайте мене з квартирою старшого міністра.
— А хто говорить?
— Король.
— Старшого міністра немає дома,— сказав старший міністр, не підозрюючи, що Мацюсь упізнав його з голосу.
— Але ж ви самі зо мною говорите! — сказав Мацюсь у трубку.
— Ах, це ви, ваша королівська величність, ах, щиро прошу вибачити, але я не можу прийти, бо я хворий і зараз лягаю в ліжко. Тому й кажу, що мене немає вдома.
Мацюсь поклав трубку.
— Бреше,— сказав він, крокуючи схвильовано по кабінету.— Не хоче прийти тому, що вже про все знає. Мене ніхто тепер не поважатиме, всі сміятимуться з мене.
Лакей доповів про Фелека й журналіста.
— Просіть! — наказав Мацюсь.
— Я прийшов спитати вашу-королівську величність, як мені написати в газеті про сьогоднішнє засідання Пропара. Можна нічого про це не писати, але тоді виникнуть плітки. Отже, може, написати, що засідання було бурхливе, що барон фон Раух подав у відставку, тобто що він образився й не схотів більше бути міністром. Але король не прийняв відставки, і барон фон Раух залишається міністром, а король ще дає йому орден.
— А про мене що ви напишете?
— Нічого. Про такі речі не пишуть. Найскладніше — це вирішити, що зробити з Антеком. Антек — депутат, отже, відшмагати його не можна. Депутати можуть побитися між собою, але уряд не має права їх карати, бо вони особи недоторканні. Взагалі Антекові вже перепало від Клю-Клю, і, можливо, він заспокоїться.
Мацюсь був дуже задоволений, що газета не писатиме, як Антек з нього глузував, і охоче його пробачив.
— Завтра засідання почнеться о дванадцятій.
— Це мене зовсім не цікавить, я не прийду.
— Це погано,— докинув журналіст.— Ще подумають, ніби ваша величність боїться.
— Що ж робити? Адже мене ображено,— сказав Мацюсь із сльозами на очах.
— Тоді делегація депутатів прийде просити пробачення у вашої величності.
— Гаразд,— згодився Мацюсь.
Журналіст пішов, він мав негайно про все написати в газету, щоб завтра вранці вона вийшла друком.
А Фелек залишився.
— Я ж казав тобі, щоб ти перестав називатися Мацюсем.
— Ну й що? — роздратовано урвав його Мацюсь.— Ти назвав себе бароном фон Раух, а тебе назвали бараном. Це ще гірше, ніж Кіт-Воркіт.
— Гаразд. Але я тільки міністр, а ти король, і гірше, коли король — Кіт-Воркіт, ніж коли міністр — баран.
Клю-Клю не пішла на засідання парламенту, але Мацюсеві довелося йти. Спершу йому було неприємно, проте всі так тихо сиділи і промови були такі цікаві, що Мацюсь кінець кінцем забув про те, що сталося вчора.
Депутати сьогодні говорили про червоне чорнило й про те, щоб з дітей не глузували.
— Вчителі виправляють зошити червоним чорнилом, а ми повинні писати чорним. Коли червоне чорнило гарніше, то ми хочемо теж гарно писати.
— Так,— сказала дівчинка-депутатка,— і до зошитів у школі повинні давати папір для обгортання. Адже обкладинка може забруднитися. Крім того, потрібні якісь малюнки, якісь квіточки чи щось інше, чим можна було б прикрашати зошит.
Коли дівчинка скінчила промову, залунали оплески. Цим хлопчики хотіли показати, що вони зовсім не сердяться на дівчаток, а вчорашній скандал зчинили лише декілька шибеників. І якщо серед кількох сот депутатів є купка лобурів, то це вже й не так багато.