— У мене інший проект,— боронився Мацюсь.— Я хотів, щоб дорослі вибрали собі іншого короля, а я лишився б Мацюсем, королем дітей.
— Концепція вашої королівської величності може бути кодифікована у своїй примітивній формі,— мовив Фелек,— не смію накидати особі короля мій мораторій; проте щодо моєї власної персони, то я офіційно бажаю бути бароном фон Раух, міністром Пропара.
Мацюсь дав згоду.
Далі Фелек вимагав власну канцелярію, два автомобілі й платню, вдвічі більшу за платню старшого міністра.
Мацюсь дав згоду.
Далі Фелек вимагав графського титулу для журналіста Прогазу, тобто дитячої газети, яка має називатися Прогрес-газета, скорочено Прогаз.
Мацюсь дав згоду.
Фелек привіз із собою вже наперед заготовлені папери на підпис.
Мацюсь підписав.
Мацюсеві була страшенно неприємна вся ця розмова, і він погодився б на все, аби тільки чимскоріше її закінчити. Йому було тепер так хороше, він так одвик од засідань та нарад і так не хотів думати ані про те, що було, коли він багато працював, ані про те, що його чекає, коли минуть канікули,— що зараз тільки й бажав, аби Фелек якнайшвидше поїхав.
У цьому йому допоміг лікар, який, дізнавшись про Фелеків приїзд, вбіг сердитий до Мацюсевої кімнати.
— Фелеку, я ж тебе прохав, щоб ти не морочив голови королю!
— Пане лікар, прошу знизити тон і називати мене так, як мене с п р а в д і звуть.
— А як тебе справді звуть? — спитав здивований лікар.
— Я барон фон Раух.
— Відколи?
— Відтоді, як його королівська величність милостиво нагородили мене цим титулом офіційним актом.
І Фелек показав на папір, який лежав на столі і на якому ще не просох свіжий підпис Мацюся.
Довга служба при дворі навчила лікаря дисципліни. Він тут же змінив тон і спокійно, але рішуче сказав:
— Пане барон фон Раух, його королівська величність перебував у відпустці для поправлення здоров'я, і я відповідаю за наслідки лікування. Тому я вимагаю, щоб барон фон Раух негайно виїхав туди, де раки зимують.
— Ви відповісте мені за це,— сказав погрозливо Фелек, вклав папери в теку й, наче шилом патоки вхопивши, вискочив геть.
Мацюсь був щиро вдячний лікареві, тим паче, що Клю-Клю вигадала нову гру: ловити коней за допомогою лассо. Для цього брали довгий і міцний мотузок, до кінця якого прив'язували олов'яну кульку. Діти ставали за деревами, нібито вони мисливці. Конюх випускав десять поні з королівської стайні. Діти накидали на них лассо, потім сідали на поні верхи і так каталися.
Клю-Клю не вміла їздити верхи на коні, бо на її батьківщині їздять на верблюдах та слонах. Але вона скоро цього навчилася. Тільки не любила їздити по-дамськи і з сідлом.
— Сідла потрібні для старих, що люблять зручності. А я коли їду на коні, то хочу сидіти на коні, а не на подушці. Подушка добра вночі в ліжку, а не під час гри.
Багато радощів зазнали того літа сільські діти. Адже майже всі розваги були спільні. І сільські діти навчилися від Клю-Клю не тільки нових забавок, нових байок та пісень, не тільки того, як виготовляти луки, зводити курені, плести кошики й брилі, як за новим способом відшукувати й сушити гриби. Клю-Клю, котра лише два місяці тому ще не вміла розмовляти по-європейському, тепер стала вчителькою пастухів і вчила їх читати. Про кожну нову літеру Клю-Клю казала, що вона схожа на якусь комаху.
— Як же це так? Знаєте всіх мушок, черв'яків, комах, знаєте сотні трав, а якихось нещасних тридцяти літер не можете запам'ятати! Можете, тільки вам здається, наче це щось дуже важке. А воно так само, як тоді, коли вперше плаваєш, сідаєш на коня чи стаєш на лід. Треба лише сказати собі: це легко. І буде легко.
І пастухи казали собі: читати легко. І починали читати. А їхні матері навіть в долоні сплескували з подиву.
— Ну й молодець оця чорна дівчинка! Вчитель цілий рік морочився з ними, бив лінійкою, скуб їх за вуха та чуби, а вони — ані пари з уст, капустяні голови! А ця дівчина лише сказала, що літери — наче мухи, і навчила.
— А як вона корову доїла, любо глянути.
— А в мене теля захворіло. Така дитина, а лише глянула, зразу сказала: "Це теля здохне через три дні". Я й без неї знала, бо хіба воно перше в мене здихало? А вона: "Якщо у вас росте, каже, така-то трава, то я можу теля врятувати". Я пішла з нею, адже цікаво. Шукає вона, шукає, те понюхає, те вгризе. "Ні, каже, немає такої трави, треба буде оцею спробувати, бо в неї гіркота схожа на ту". Назбирала, підсипала гарячого попелу, все це змішала, та так спритно, наче аптекар, потім всипала в молоко й дає теляті. А воно ніби зрозуміло, п'є, хоч гірко, несмачно. Мукає, а п'є і облизується. І що ви скажете? Одужало. Ну, хіба це не диво?
Коли минуло літо, і жінки, й чоловіки, й діти з жалем проводжали Мацюся — тому що він король, і капітанових дітей — тому що вони ввічливі, і лікаря — тому що той лікує і багатьом з них допоміг; але найдужче жалкували за Клю-Клю.
— Розумна, весела й люба дитина, дарма що така чорна.
— Правда, коли звикнеш, вона здається навіть гарною,— додавали вони.
Розділ сороковий
З важким серцем повертався Мацюсь до столиці. І зустріч не була приємною. Уже на вокзалі помітив Мацюсь, наче в столиці щось не гаразд. Вокзал був оточений військами. Менше, як завжди, прапорів і квітів. Старший міністр мав заклопотаний вигляд. Був тут і префект поліції, який раніше не з'являвся зустрічати Мацюся.
Сіли в машини й поїхали, але іншими вулицями.
— Чому ми не їдемо красивими вулицями?
— Тому що там процесія робітників.
— Робітників? — здивувався Мацюсь і згадав веселу процесію дітей, що виїздили на літо в будинки, споруджені для них у лісах.— А куди вони виїздять?
— Вони не виїздять, навпаки, вони лише недавно повернулися. Це ті, що споруджували будинки для дітей. Вони вже звели ті будинки, і тепер у них немає роботи. От вони й страйкують.
І раптом Мацюсь побачив цю процесію. Робітники йшли з червоними прапорами й співали.
— Чому в них червоні прапори? Адже наші національні прапори не червоні.
— Робітники в усіх країнах мають однакові червоні прапори. Вони говорять, що червоний прапор — це прапор робітників усього світу.
Мацюсь замислився. "А може, зробити так, щоб у дітей всього світу — в білих, чорних і жовтих — також був прапор одного кольору? Який би це вибрати колір?"