— Трохи праворуч! — крикнув Мацюсь, дивлячись у підзорну трубу.— Перелетіли, прошу вернутися. Тепер ліворуч, менше коло. Чудово!
— О, бачу, бачу. Так, це галявина, але що це?
— Угору! — скрикнув переляканий Мацюсь.
Вони знову злетіли вище. До їхніх вух долинав знизу такий галас, наче кричали всі дерева в лісі. Галявину перед королівським наметом заполонили люди.
— Щось трапилось. Чи Бум-Друм помер, чи в них якесь свято.
— Звісно, але ж ми не можемо сісти людям на голови.
— Ми повинні підніматися й спускатися доти, поки вони зрозуміють, що їм треба розійтися, бо інакше ми їх розчавимо.
Сім раз підіймався вгору й спускався вниз літак, аж нарешті дикуни зрозуміли, що цей великий птах хоче сісти на галявині. Вони відійшли назад до дерев, і літак спокійно сів.
Тільки-но Мацюсь ступив на землю, як до нього підбігла королівська дочка, люба Клю-Клю, й щосили обхопила його за шию.
Розділ тридцять другий
Мацюсь не тямив, що діється. Все сталося так раптово, що Мацюсеві здалося, ніби це йому сниться чи відбувається в кіно. Спершу він побачив Бум-Друма, зв'язаного африканськими мотузками. Бум-Друм лежав на багатті, а навколо нього стояли чорні жерці. Всі жерці були страшні, але один мав особливо страшний вигляд: у нього було два крила, дві голови, чотири руки й дві ноги. Це таке в нього було вбрання. В одній руці той жрець держав якусь дошку, на котрій було щось намальоване чи написане кров'ю, а в другій руці — запалений смолоскип. Мацюсь догадався, що Бум-Друма мають спалити. Біля багаття стояли всі Бум-Друмові двісті дружин, і кожна тримала в руці отруєну стрілу, вістрям до серця. Діти Бум-Друма страшенно плакали, лазили рачки чи перекидалися через голову. Одна лиш маленька Клю-Клю тягнула Мацюся за руку в бік батька та щось говорила, але що — Мацюсь не розумів. На всяк випадок він витяг револьвер і вистрілив у повітря.
В ту ж мить Мацюсь почув позад себе зойк. Це крикнув пілот, змахнув руками в повітрі, посинів і впав мертвий на землю.
Тоді дикуни почали так кричати, що Мацюсь подумав, чи не збожеволіли вони. А жрець з, двома головами перетяв мотузки на Бум-Друмові й кинувся вистрибувати якийсь дикий танець, потім став на багаття, де щойно лежав Бум-Друм, і доторкнувся запаленим смолоскипом до хмизу. Хмиз, мабуть, був просякнутий якоюсь займистою рідиною, бо зразу ж спалахнуло таке велике полум'я, що Мацюсь та Клю-Клю ледве встигли відскочити вбік. Літак лежав поблизу багаття; отож одне крило його зайнялося, почувся тріск, і крилатий велетень вибухнув.
Дружини Бум-Друма підхопили Мацюся на руки й посадовили на золотий трон. Бум-Друм і всі молодші царки та князі клали голови на східці трону, брали праву ногу Мацюся й тричі вдаряли нею себе по шиї, вигукуючи при цьому якісь слова, що їх Мацюсь не розумів.
Тіло померлого пілота загорнули в матерію, насичену такими запашними оліями, що в Мацюся запаморочилася голова. "Що все це означає?" — питав він себе. Сталося щось незвичайне, але що? Схоже на те, що Мацюсь урятував життя Бум-Друмові та всім його двомстам дружинам. Здається, Мацюсеві не загрожує тепер ніяка небезпека. Але хіба ж можна бути чогось певним у країні цих дивних людей? Звідки зібралася така сила-силенна дикунів? Що вони збираються робити? Ось уже розпалено в лісі кілька тисяч вогнищ, і дикуни танцюють, бавляться й співають. Кожний оркестр грає щось своє, кожне плем'я співає своїх пісень.
Те, що тут зібралися не тільки підвладні Бум-Друма, Мацюсь збагнув з їхнього одягу. Одні, мабуть, були з лісів, бо вбрання їхнє складалося з рослин та пташиного пір'я. Другі носили на спині панцири велетенських морських черепах, треті були одягнені в мавпячі шкури, а траплялися й зовсім голі, в яких тільки в носі та в вухах блищали прикраси.
Мацюсь був не з боязких — він не раз сміливо дивився смерті в очі. Але сам, далеко від дому, серед стількох тисяч незнайомців, сам-самісінький... Ні, цього вже забагато навіть для мужнього Мацюсевого серця. А коли він згадав свого славного товариша, що загинув у такий таємничий спосіб, його охопив жаль, і він голосно заплакав.
Мацюся поселили в окремий курінь з левиних та тигрячих шкур, і він думав, що може досхочу виплакатися, бо його ніхто не почує. Але Мацюсь помилився. Маленька Клю-Клю пильнувала, маленька Клю-Клю не відходила від Мацюся ні на крок. Він раптом помітив її у сяйві величезного брильянта. Клю-Клю плакала разом з ним. Поклавши свою маленьку ручку на Мацюсеву голову, Клю-Клю обливалася гіркими сльозами.
О, як шкодував Мацюсь, що він не знав тутешньої мови. КлюКлю про все йому розповіла б. Вона щось говорила, говорила дуже повільно і по декілька разів повторювала одне й те ж слово, сподіваючись, що Мацюсь зрозуміє. Намагалася пояснити йому щось на мигах. Але з усього цього Мацюсь здогадався лише про дві речі: що Клю-Клю є найвірнішою його приятелькою на світі і що йому не загрожує ніяка небезпека — ані зараз, ані в майбутньому.
Незважаючи на втому, Мацюсь не спав цілу ніч. Лише над ранок галас у лісі трохи вщух, і Мацюсь заснув. Але його знову збудили, знову посадили на трон, і кожна група дикунів підносила йому подарунки. Мацюсь усміхався, дякував, але розумів, що в усьому світі немає стільки верблюдів, які змогли б перевезти все це через пустелю. До того ж іноземні королі перед самим його від'їздом заявили, що пропускатимуть через свої держави лише клітки з дикими звірами і нічого більше, скільки б Мацюсь не пропонував їм грошей. "Яка шкода,— подумав Мацюсь,— що в моїй державі немає власного порту й власних кораблів".
Правду кажучи, Мацюсь іще подумав, що якби спалахнула нова війна й він знову її виграв, то іноземному королеві довелось би віддати Мацюсеві один морський порт, аби Мацюсь не потребував його милостей.
Мацюсь охоче залишився б у Бум-Друма ще на тиждень, щоб трохи відпочити, але не міг: а що коли без нього спалахне війна? Та й як він упорається з читанням листів? Адже Мацюсь повинен щоденно читати по сто листів і цілій сотні дітей давати під час аудієнції все, що вони просили.
— Треба повертатися,— сказав Мацюсь Бум-Друмові, показав на верблюда й махнув рукою на північ.