І ось одного разу Мацюсь знайшов за клямкою дверей такого листа:
"Любий королю Мацюсь, мій тато був дуже лихий, бив матусю, бив дітей, лаявся і грошей не давав нам. А тепер став добрим і лагідним. І він каже: "Мацюсь навчив мене, як треба жити". Щиро дякую тобі. З о с я".
У конверті була картинка. Літери трохи незграбно написані. "Певно, від тієї дівчинки",— подумав Мацюсь. І справді, цілий тиждень не зустрічав її: ходить іншою вулицею, мабуть, соромиться.
Розділ тридцять шостий
З'явився якось Фелек, брудний, обідраний, худий і нещасний. Коли хтось завжди тихий і сумний, то це нічого; а ось коли людина весела за вдачею — і так раптом змінюється, то її дуже шкода.
— Фелеку, що з тобою?
А Фелек мовчить, тільки сльози котяться в нього по брудному обличчю.
— Скажи, Фелеку, чого ти такий?
Фелек знизав плечима. Не хоче говорити. Певно, соромиться. Гаразд. Треба йому допомогти.
— Маєш помешкання?
— Маю: під мостом, над річкою.
— Голодний?
Мовчить.
— Роботу маєш?
— Не вмію працювати.
— Я теж не вмів. Хто хоче, все зможе.
— Я не вмію хотіти.
— То навчишся.
І Фелек лишився в Мацгося. Живуть разом. Уранці Мацюсь устає, а Фелек лежить. "Натомився, бідолаха, хай відпочине".
Фелек відпочиває, а Мацюсь і на нього й на себе працює. Маленького заробітку не дуже-то вистачає. Продав Мацюсь батькового годинника і далі хазяйнує. Коли Мацюсь перестав бути королем, то скарбник віддав йому батьків перстень з брильянтом, материні сережки й оцей годинник, що його Мацюсь тепер продав. Для себе не продав би пам'ятку. Але для Фелека треба було купити ліжко, одяг, ну, і на прожиток треба гроші.
Фелек сидить удома, курить цигарки. Купує дурні книжечки й начебто читає, а насправді цілий день б'є байдики.
Тож страшенно Мацюсь зрадів, коли Фелек захотів піти на фабрику.
— А чи мене приймуть?
Мацюсь завчасно переговорив з майстром, але не хотів перший Фелекові сказати про це, щоб той часом не подумав, ніби він Мацюся обтяжує. Ще й зараз Мацюсь спитав:
— Може, хочеш іще трохи відпочити?
— Ні.
Тепер вони ходять на роботу вдвох.
Не минуло й місяця, як Фелек став бадьорішим, повеселішав: співає, посвистує, жартує.
Працюють хлопці поруч. Цілий тиждень вони не розлучаються. Тільки в неділю Мацюсь лишається дома, а Фелек на весь день кудись зникає. Повертається, мабуть, пізно, бо в понеділок Фелек страшенно заспаний, але о котрій годині приходить, Мацюсь не знає, бо двері лишає відімкнутими, а сам лягає спати.
Не питає Мацюсь, де Фелек проводить неділю, бо не хоче, щоб той питав його, що він сам робить удома.
А Мацюсь писав. Писав і ховав написане під білизну, на самісіньке дно шухляди. Була це нібито казка й нібито правдива розповідь. Щось таке, чого Мацюсь не хотів розкривати, поки зовсім не закінчить.
Одного разу між хлопцями мало не виникла сварка. І саме в понеділок.
Прокинувся Мацюсь рано, дивиться: всю підлогу забруднено. Накидано недокурків. Чорнило на столі розлите. Прикро стало Мацюсеві, бо сам вишарував підлогу в суботу.
— Ти ніг не витер,— каже Мацюсь до Фелека.
— Знаю, що не витер. Звісно: я не такий делікатний, як ти. Не було кому мене вчити порядку. Але якщо хочеш, мозку вибратися. Коли я тобі набрид, можеш мене вигнати. Ти тут хазяїн. А я живу з твоєї ласки.
— Ти мій гість.
— Гарний гість, коли бруднить підлогу й чорнило розливає.
Не хоче Мацюсь, щоб Фелек вибрався, тому нічого йому більше не каже. А Фелек на цьому не заспокоївся. І дома, и на фабриці до всього чіпляється, наче неодмінно хоче посваритися. Шукає причіпки.
Тиждень він веселий, як і колись, а дні зо два, зо три свариться. За будь-що. За молоток, за стілець, за вішалку для пальта.
— Я тут завжди пальто вішав. Який шалапут мою вішалку зайняв?
А сам знає, що то висить пальто майстра. Навмисне каже так.
Усі навкруги мовчать, не хочуть засмучувати Мацюся. Але бачать, що Фелек забагато собі дозволяє.
Видно, що Фелекові хочеться кинути роботу, але він не каже про це, а чекає, щоб його вигнали.
А Мацюсь чи не помічає, чи вдає, ніби нічого не бачить,— робить своє, часом тільки озветься:
— Дай спокій, Фелеку, годі, Фелеку. І чого ти хочеш?
О, добре бачить Мацюсь: Фелек, наче те поштово щуреня.
Неспокійний, час йому в дорогу.
І настав той страшний понеділок, останній.
Ще дорогою Фелек почав лаяти фабрику, ту паршиву будку, до людина здоров'я й силу втрачає. У майстрів, мовляв, полова в голові. Машини попсовані, інструмент поламаний.
— Вибрав же ти собі фабрику нівроку.
— Я тебе, Фелеку, не примушую. Пошукай десь іншої роботи.
— Як захочу, то не питатиму в тебе дозволу.
Ідуть далі. Не розмовляють.
Почався звичайний понеділковий робочий день. Мацюсь стоїть біля свого верстата й думає про казку, яку вчора закінчив.
"Прочитаю Фелекові, може, заспокоїться".
Адже це, має бути казка, яка навіть найгірших людей виправить. Пишучи її, думав Мацюсь і про дикунів, і про молодого короля, і про товаришів по в'язниці.
І так він собі думає про казку, а руки самі працюють. І не бачить Мацюсь, не чує, що коло нього діється. Аж раптом пролунав Фелеків крик:
— Хай майстер сам працює! Думає, що мене купив. Овва, дуже я його боюся! — І далі: — Дурень, майстер — дурень! Старий осел! Бовдур!
І ще, й ще лається.
Аж ось Фелек замахнувся на майстра.
Мацюсь підскочив, схопив Фелека за руку:
— Фелеку, облиш! Що ти робиш?
А Фелек щосили штовхнув Мацюся.
— О лишенько!
— Зупинити мотор!
— Скинути пас!
— Рятуйте!
Все тривало якусь хвилину. Зупинили машину. Лежить Мацюсь у калюжі крові.
— Живий...
— По лікаря...
Стоїть Фелек, дивиться, дивиться, очі протирає, знову дивиться. Але робітники відступили від нього й теж дивляться. Кожен боїться рушити з місця, тиша, ніхто ані слова не скаже.
Чекають.
Та був поміж них один старий робітник, який за тридцять років праці надивився всього. Він перший наважився голосно скарати те, що вже знали всі:
— Загинув...
Лежить Мацюсь у лікарні, в окремій кімнатці.
Операція вдалася: Мацюсь опритомнів. Потиснув руку лікареві — дякує, що ще живий. Кепсько було б, якби помер зразу. Треба йому ще щось сказати. Примружив Мацюсь очі, намагається пригадати, що саме хотів сказати. Дуже слабий Мацюсь. Заснув, знову прокинувся.