— Не дивно,— казав він під. час перерви між засіданнями, коли пили чай,— не дивно, що хлопці погано поводилися. Одні, приміром, можуть сидіти спокійно, а інші — ні. Треба влаштовувати їм прогулянки, різні ігри, щоб діти могли бігати й стрибати. Бо інакше вони тікають із шкіл, продають газети, вештаються на вулиці й на ходу стрибають у трамваї.
І міністр юстиції менше тепер говорить про параграфи та книжки:
— Коли я був кондуктором, то так призвичаївся, що одразу пізнавав, хто вихований і платить за квиток, а за ким треба стежити, бо примудриться проїхати задурно.
Глянув Мацюсь на годинник. Простяг руку до листів.
— О, телеграма від Клю-Клю.
Клю-Клю хотіла б приїхати, але бракує часу. Її земляки вже починають споруджувати кам'яні будинки. Самих лише шкіл відкрито шістсот сорок. Радіє Клю-Клю, ох, як радіє, що Мацюсь живий.
І від сумного короля є лист.
"Тепер уже я не буду дурний,— пише сумний король,— не дам себе ошукати".
Підраховує Мацюсь, скільки матиме друзів, якщо не вдасться уникнути війни. І на всякий випадок записує різні думки для відозви до війська, якщо в цьому виникне потреба. Міркує, чи не запросити лорда Пукса: Пукс усе знає й дуже мудро провадив наради королів...
Було б добре написати до вчительки й доглядача маяка. Хай не думають, що Мацюсь про них забув. І раптом він злякався, пригадавши великі мішки з листами, які йому доводилось читати раніше.
Вийшов Мацюсь у сад. Місяць світить. Так гарно й ясно навколо. Мацюсь пам'ятає тут кожний куточок. Отут він з батьком їздив на поні, а тут у малині зустрівся з Фелеком. Де тепер Фелек? Отут пускали фейєрверки, а ось ставок, у якому Мацюся шукали, коли він утік на війну. Начебто все так само, але водночас якось інакше.
"Чи це все так змінилося, чи я сам змінився",— думає Мацюсь. І враз йому страшенно захотілось покататися на ковзанах. Повернувся: ковзани лежать на тому самому місці, весь час там лежали. "Де я тільки не був,— думає Мацюсь,— а вони на тому ж місці лежать".
Їде Мацюсь у королівський сад і сам катається на ковзанах при світлі місяця. Має слушність міністр освіти: якщо довго сидиш, то треба потім рухатись.
Спав Мацюсь довго: на королівському ліжку. А коли прокинувся, запитав сам себе, чи все те, що пережив він, було сном чи правдою.
Близько полудня відправлено листа до королів.
А королі вже знали, що Мацюсь живий, бо про це писали газети. Одні начебто радіють, інші не на жарт злякалися. Боялися, що Мацюсь знову почне щось витворяти. Та одразу ж заспокоїлись, коли прочитали Мацюсеву відозву. Зрозуміли, що він не хоче війни.
І королі кинулись до молодого короля, аби той негайно затримав військо, бо буде лихо, якщо він наважиться переступити кордон Мацюсевої країни.
А молодий король аж сказився від люті. Адже він хотів почати королювання з переможної війни, щоб народ його шанував. Бо народ уже давно не хоче короля. Правда, поки жив старий король, вони ще терпіли. Але досить цього добра. Усюди народи правлять самі, тож і вони хочуть жити, як інші.
— Цісар Пафнуцій мені допоможе,— сказав молодий король на військовій нараді.— Якщо я затримаю військо, то знову почнуться заколоти. Тож уперед!
Молодий король сподівався розбити Мацгося, поки інші королі вирішать, як діяти далі.
Генерали не дуже радіють, бо бачать, що їхні справи кепські, але не хочуть брати на себе відповідальності. Вся надія на Пафнуція. А Пафнуцій злякався жовтих королів. Адже й ті приєдналися до Мацюся.
— Стривай же, то це ти такий,— сердиться молодий король.— Обіцяв, а тепер зрікаєшся?
— То й зрікаюсь, а що ти мені зробиш? Оголосиш війну? Дуже я тебе боюся! Всі проти тебе, бо ти інтриган. Навіть твоє власне військо тебе, не любить.
А сам король нічого не вдіє, коли народ проти нього.
Бачать генерали, що їхні справи кепські. Зібралися на таємну нараду, без короля.
— Припустімо, що нам навіть вдасться перемогти Мацюся. Тоді на нас підуть війною інші королі. А з цілим світом не можна воювати.
Так міркує один. А другий:
— Ні, мої любі, не поб'ємо ми Мацюся. Мацюся любить його військо, а нашого короля не люблять. Ми нападаємо, а вони обороняються. Та ще й добре пам'ятають наше хазяйнування, коли ми того разу перемогли їх. Далися ми їм взнаки. Краще не говорити про перемогу, а подумати, що робити, коли програємо війну.
Аж тут підводиться якийсь огрядний генерал і каже:
— Ех, коли жодний з вас не має сміливості сказати, що він думає, то я скажу за всіх. Адже зібралися ми не для того, щоб обманювати один одного. Скажу відверто: зібралися ми на таємну нараду говорити не про перемогу. Про це можна було радитись разом з королем...— А сам аж сопе, аж очі йому рогом лізуть.— Зібралися ми на таємну нараду, щоб зрадити короля! Тож не марнуймо часу, бо інакше нас схоплять.
Генерали сердяться, що він так одверто сказав.
— Пане генерале, нема у вас права говорити за всіх. Те, що ви називаєте зрадою, хтось інший може назвати, власне, єдиним порятунком для короля.
— Ха-ха-ха,— сміється огрядний генерал,— а хіба король просив, щоб ми його рятували? Ні, панове, не треба прикидатися. Наша таємна нарада є зрадою.
— А що ж робити?
— Є два шляхи: або зв'язати молодого короля й відіслати до Мацюся, або покинути його, а самим вимітатися звідси якнайшвидше.
Генерали радяться, а молодий король уже дізнався про все. Та нічим не може зарадити: проти нього народ, солдати, генерали й усі королі.
Молодий король сідлає коня й мчить прямо до короля Мацюся.
Розділ тридцять п'ятий
Спинив молодий король коня перед окопами й почав махати білою хустинкою. Руки підніс угору — це означає, що він здається. Відвели його солдати до штабу полку, звідти до штабу дивізії. Розуміють, що полонений неабихто. Та лише в штабі армії пізнали, що це сам молодий король. І ось телефонують Мацюсеві до головної квартири.
Головною квартирою називається помешкання великих полководців і короля. Під час миру ті полководці й король живуть у палацах, а під час війни можуть жити й у звичайній хатині, але для гонору кажуть про неї, що це — квартира, та ще й головна.
Мацюсь наказав усім вийти з квартири й лишився віч-на-віч з молодим королем.