— Бачив, Мартинеку, злочинців?
— Чи правда, що можна по очах пізнати вбивцю?
— Чи багато ти подорожував?
Мацюсь спритно звертає розмову на щось інше.
— Слухай, скажи нам, нарешті правду.
— Що? — ніби не розуміє Мацюсь.
— Ну, хоч дай слово, що скажеш.
— Даю вам слово, що, як настане час, усе розкажу.
Ой, не хотів Мацюсь, не хотів, щоб той час наставав. Добре йому вдома й у школі— добре з дітьми. Такі всі любі. Щоправда, є кілька гірших, але й ті стараються виправитись.
— Гадаєш, не знаю, що я забіяка? Хочу стати іншим, але не можу. Кажу собі: з понеділка буде інакше. То хіба ж я винен, що мені не вдається?
А той любить зачіпати інших:
— Коли б я не стримував себе, то лихо було б усім. Сам не знаю чому, але люблю, коли хтось сердиться.
— Тепер уже нічого,— каже третій,— а коли б ти знав, яким я раніше був лобурякою. Чи то пес, чи курка, чи дід, чи кінь, чи дитина — всіх поцілю або каменюкою, або палицею. Ось глянь.
І показує на голові, на руках та на ногах великі й малі шрами.
— Дивись: тут мене кінь хвицьнув. Оце сокирою мало пальця не відтяв. А тут склом від пляшки — ох, кров так і цебеніла. А ось сюди собака мене вкусив, коли я хотів йому до хвоста прив'язати санчата, щоб покататися. Тепер я великий, розумію, а колись — ой лишенько!
Мацюсь радить і так, і так, кожному каже, щоб шанувався, щоб не журився: виправитись можна.
— Найголовніше — тверда воля. Але не зразу можна ту волю виховати, а поступово. Наприклад, хочеш допливти до маяка, та зразу не зможеш, бо втомишся, треба поступово тренуватися...
І Мацюсь починає розказувати про безлюдний острів, ніби сам там був і все бачив.
— Як ти гадаєш, Мартинеку, чи король Мацюсь справді був на безлюдному острові, чи тільки так писали газети?
Часто згадують хлопці короля Мацюся:
— Якби жив король Мацюсь, то директор не смикав би учнів за вуха.
— А отут почали будувати карусель для школярів...
— Пригадуєш шоколад? Але тільки три рази видали, і то не всім.
— А в столиці дорослі ходили до школи, а діти шмагали їх по руках і ставили в куток. Ото було життя!
Сміються хлопці, наче з веселої казки, а Мацюсеві стає дивно. І він замовкає. І зітхає. Відчуває, що минуть незабаром тихі, милі дні без турбот, без боротьби. Дещо Мацюсь відчуває сам, а дещо чує від людей, які читають газети.
А в газетах пишуть, що старий король помер і молодий знову посів його трон. Уклав молодий король союз з цісарем Пафнуцієм та двома жовтими королями. Виник заколот у війську, бо в країні була партія супротивників молодого короля, але той розстріляв бунтівників і заявив, що нікого не боїться. Каже, що королі його ошукали, коли забрали порт. Він назавжди посварився з сумним королем.
— Адже сам підписав угоду,— відказують йому королі.— А така угода називається трактатом, якого не можна змінювати.
— По-перше, не я підписував, а батько. По-друге, Мацюсь підписав на Фуфайці два таких трактати.
— Гаразд, хай так, але Мацюсь був тоді п'яний.
— А хто йому казав напиватися? Зрештою, одне діло, коли він жив, а інше, коли його немає.
Міністри, посли, різні дипломати пробують умовити молодого короля, але видно з усього, що буде війна, і хтозна, чи не більша, ніж попередні.
"Війна спить",— пригадав Мацюсь слова доглядача маяка.
Війна спить, але кожного дня може прокинутись.
Отже, на уроці, коли вчителька опитувала учнів, Мацюсь навіть не знав, про що йдеться в класі, і ніхто не догадався, яке важливе питання обмірковує Мартинек у ту хвилину.
— Мартинеку, треба бути уважнішим на уроці,— лагідно зауважила вчителька.
— Гаразд, постараюся,— відповів Мацюсь.
Щораз дужчий неспокій огортав Мацюся. Він уже не бавився з дітьми, а серед ночі раз у раз зітхав. Господар зібрався був з ним до лікаря, мовляв, зурочили хлопця.
Аж ось війна прокинулась. І Мацюсь сказав у школі:
— Пані вчителько, більше я не ходитиму до школи. І вам, і товаришам за все дякую.
— А що сталося? — питають усі здивовано.
— Я мушу їхати до столиці,— веде далі Мацюсь, слова йому ледве вихоплюються з горла, а в куточках очей блиснули дві великі сльозини й поволі скотилися по щоках.
Тиша тривала довго. А Мацюсь стоїть біля парти, рукою тре чоло.
— Неправда, що король Мацюсь помер. Я, власне, і є Мацюсь Реформатор, тільки я довго ховався.
Новина була страшенно дивовижна — така, як казка,— проте усі повірили.
Справді, як вони могли так довго не догадатися самі? Звісно, це король Мацюсь.
Розділ тридцять четвертий
Пізня ніч. У королівському кабінеті тихо, тільки годинник цокає. Сидить Мацюсь за столом і ще раз перечитує лист до королів.
Хвилину тому скінчилася нарада з міністрами, на якій спільно складено відозву до королів усього світу.
"Ще не пізно,— пише Мацюсь.— Коли молодий король припинить війни, ми ще можемо домовитися. Годі проливати кров".
І далі:
"Якщо я повернувся з вигнання, де жив спокійно серед добрих людей, то зробив це тому, що не хочу війни. І хай тільки пощастить мені приборкати бурю, я хочу знов віддати корону, і хай народ вибере собі когось і разом з ним керує; я не хочу бути королем".
І ще далі:
"Хоч молодий король зичив мені зла, я не серджусь на нього. Скільки я навчився і скільки зрозумів за цей часі Не хочу хвалитися, але скажу, що хоч я і наймолодший серед королів, проте знаю більше від декого з дорослих. Адже діти не дурніші за дорослих, тільки не мають досвіду. Отож, я навіть вдячний молодому королю, що завдяки йому я здобув досвід і загартував волю. Молодий король знає генералів, а я знаю і солдатів. Молодий король знає порядних, я знаю і вбивць, молодий король знає дорослих, я знаю і дітей. Молодий король знає людей, коли вони йому кланяються і кричать "віват!" — а я знаю, як живуть і працюють, як б'ються й миряться, як допомагають сиротам".
Мацюсь іще щось закреслює в листі, щось додає, аби краще було й зрозуміліше. На завтрашньому засіданні ще раз порадиться з міністрами і тоді надішле лист королям.
Міністри тепер нові. З старих лишився тільки військовий міністр, міністр освіти та юстиції. Але самі вони змінилися. Коли міністр освіти продавав газети, то познайомився з багатьма хлопцями і тепер має більше досвіду.