— Ох, тітьньок-тітонько! І як же ти себе не зберегла! І, напевно!, тепер вони на нас образилися! І рідна ж ти наша, і провина вся твоя! І горниця тут ні до чого. І чого ти пішла туди, де смерть на тебе чигала? І ніхто тебе туди не кликав! І як ти померла — не думала! І чому ж ти нас не слухала ? ..
(І з усіх примовлянь вилазила відповідь: у смерті її ми неповинні, а про хату ще поговоримо!).
Але широколиця груба "друга" Матрьона — та підставна Матрьона, яку взяв колись Фаддєй за одне лиш ім'ячко, — збивалася з цієї політики і простакувато волала, розпачаючи над труною:
— Та ти ж моя сестричечка! Та невже ж ти на мене образишся? Ох-ма !.. Та бувало ми все з тобою говорили й говорили! І пробач ти мені, нещасній! Ох-ма !.. І пішла ти до своєї матінки, а, певно, ти по мене заїдеш! Ох-ма-а ! ..
На цьому "ох-ма-а" з неї виходив весь дух — і вона билася, билася грудьми об стінки труни. А коли плач її переходив обрядові норми, жінки, ніби визнаючи, що плач удався, всі дружно говорили:
— Годі! Годі!
Матрьона відходила, але потім приходила знову і ридала ще розпачливіше. Вийшла тоді з кута старушка древня і, поклавши руку на плече Матрьоні, сказала суворо:
—' Дві загадки в світі є: як народився — не пам'ятаю, як помру — не знаю.
І замовкла Матрьона відразу, і всі замовкли до повної тиші.
Але й сама ця старенька, набагато старша усіх старих тут і ніби Матрьоні зовсім чужа, за якийсь часі теж плакала:
— Ох ти, моя болісна! Ох ти, моя Василівно! Ох, надокучило мені вас проводжати!
І зовсім уже не обрядово — простим риданням нашого віку, не бідного на них, ридала злощасна Матрьонина прийомна дочка — та Кіра з Черустів, для якої везли й руйнували цю горницю. Її закручені кучерики жалюгідно розтрепалися. Червоні, як кров'ю залиті були очі. Вона не помічала, як зсувається на морозі хустка, або надівала пальто повз рукав. Вона, себе' не тямлячи, ходила від труни прийомної матері в одному домі до труни брата в іншому, — і ще боялися за розум її, бо чоловіка її мали судити.
Виходило так, що чоловік її був винен подвійно: він не тільки віз горницю, але й був залізничим машиністом, добре знав правила непильнованих переїздів — і мусів сходити на станцію, попередити про трактор. Тієї ночі в уральському швидкому тисяча життів людей, що мирно спали на перших і других полицях у півсвітлі потягових лямп, могла б обірватися. Через захланність кількох людей: вхопити ділянку землі або не робити другого рейсу трактором.
Через горницю, на яку лягло прокляття з тих пір, коли руки Фаддєя кинулися її руйнувати.
Зрештою, тракторист уже пішов від людського суду. А управа залізниці сама була винна в тому, що рухливий переїзд не охоронявся, і в тому, що спаровані паротяги йшли без ліхтарів. Тому вони спочатку все намагалися звалити на пиятику, а тепер хотіли обійтися й зовсім без суду.
Рейки й насип так перенівечило, що три дні, поки стояли труни в хатах, потяги не йшли — їх навертали іншою колією. Всю п'ятницю, суботу Й неділю ВІД КІНЦЯ слідства Й ДО' похорону — на переїзді вдень і вночі ремонтували шлях. Ремонтники мерзли і, щоб грітися, а вночі й для освітлення розкладали вогонь з дармових дощок і колод з другий саней, розкиданих поблизу переїзду.
А перші сани, навантажені, цілі, так і стояли поблизу переїзду.
І саме це — що одні сани дратували, чекали з готовим тросом, а інші ще можна було вихопити з вогню — саме це терзало душу чорнобородого Фаддєя всю п'ятницю і всю суботу. Дочка його лишалася розуму, над зятем висів суд, у власному домі його лежав убитий ним син, на тій таки вулиці — убита ним жінка, яку він любив колись, — Фаддєй тільки ненадовго приходив постояти коло трун, тримаючись за бороду. Високе чоло його було захмарене важкою думою, але дума ця була — врятувати колоди горниці від вогню й підступу Матрьониних сестер.
Перебравши тальнівських, я зрозумів, що Фаддєй був такий на селі не один.
Що д о б р о м нашим, народним чи моїм, дивно називає мова майно наше. І його то втрачати вважається перед людьми соромно і по-дурному.
Фаддєй, не присідаючи, ганяв то на виселок, то на станцію, від начальства до начальства, і з невипростуваною своєю спиною, спираючись на палицю, просив кожного уважити його старість і дати дозвіл повернути горницю.
t хтось дав такий дозвіл. І Фаддєй зібрав своїх зацілілих синів, зятів і племінників, і дістав коней у колгоспі — із того боку розверненого переїзду, об'їздним шляхом через троє сіл, обвозив рештки горниці до себе в двір. Він кінчив це вночі з суботи на неділю.
А в неділю вдень ховали. Дві труни зійшлися посередині села, родичі засперечалися, котру труну наперед. Потім поставили їх на одні розвальні поруч, тітку й племінника, і ш> лютневому, знову відсирілому снігу під похмурим небом повезли покійників на церковне кладовище за двоє сіл од нас. Погода була вітряна, неприємна, і піл з дияконом чекали в церкві, не вийшли в Тальнове назустріч.
До царини народ ішов повільно і співав хором. Потім — відстав.
Ще під неділю не затихала бабська метушня в нашій хаті: старенька при труні мурмотала псалтир, Матрьонині сестри снували коло російської печі з рогачем, з челюстей печі пахтіло жаром від розжарених торфин, які носила Матрьона з далекого болота. З поганої муки пекли несмачні пиріжки.
У неділю, коли повернулися з похорону, а було те вже під вечір, зібралися на поминки. Столи, зіставлені в один довгий, захоплювали й те місце, де ранком стояла труна. Спочатку стали всі навколо стола, і старий, чоловік зовиці, прочитав "Отче наш". Потім налили кожному ледве на дно миски колива. Його, на спомин душі, ми висьорбали ложками, без нічого. Потім їли щось і пили горілку, і розмови ставали жвавішими. Перед киселем підвелися всі і співали "Вічную пам'ять" (так і пояснили мені, що співають її — перед киселем обов'язково). Знову пили. І говорили ще голосніше, зовсім уже не про Матрьону. Чоловік зовиці розхизувався:
— А чи помітили ви, православні, що відправляли сьогодні повільно? Це тому, що отець Михаїл мене помітив. Знає, що я службу знаю. А інакше б — зі святими допоможи, навколо ноги — і все.
Нарешті вечеря скінчилася. Знову всі підвелися. Заспівали "Достойна єсть". І знову, з потрійним повторенням: вічная пам'ять! вічная пам'ять! вічная пам'ять! Але голоси були хрипкі, не ладилися, обличчя п'яні, і ніхто в цю вічну пам'ять уже не вкладав почуття.