Ті чарівні казкові ідеї незримо лягали в моє дитяче серце, день за днем формуючи свідомість. І за те людяне, ясне, що друзям моїм припадає до серця при зустрічі зі мною, велика дяка тобі, Мати...
Ти розповідала нам чудові легенди про химерних друзів природи. В тих сказаннях все оживало. Говорили звірі, хлюпалися в річці під променями місяця русалки, в темряві шастав по хаті домовик, наглядаючи за порядком, з гуком-гомоном пролітав понад лісами старезний володар пущі — лісовик (пізніше ти, Мамо, показувала мені на деревах обривки його зеленої бороди). І всі ті казки не лякали мене, не заважали, як дехто гадає, дитині пізнавати об'єктивний світ природи. Навпаки...
Я, вже ставши дорослим, зберіг у свідомості той неповторний аромат дитячого світосприймання. Для мене природа й досі жива і неподільна. І кожна билина, всякий камінь чи скеля, будь-яка сонячна іскра на схвильованих водах ріки, сумовитий гук журавлів, що відлітають у вирій, — все це є частки єдиного життя, яке я відчуваю в собі. І радісно мені, що можу ще обняти дерево як близьку істоту, привітатися з сонцем на світанні, погомоніти з веселим псом, послухати журливий плюскіт хвилі на морі або нечутний голос землі. Я не самотній навіть у пустелі. Бо всюди бачу, відчуваю, слухаю моїх численних братів та сестер — дітей єдиної Природи.
І за ті несказанні любі чуття я дякую тобі, моя Мати, моя синьоока чарівнице...
Я знаю — минуть тисячоліття. Наші важкі, громові ракети стануть смішними й застарілими. З'являться нові пристрої — легкі, зручні, тихі. Зміниться й поняття польоту. І забудуться імена героїв сучасності. Але всі наші битви ввійдуть легендарним тлом у грядущі казки. І нові матері вечорами розповідатимуть дітям неймовірні історії про перших подвижників зоряних просторів.
Для тебе не дивина сучасні міжзоряні польоти. Ти ще тоді відкривала для мене природність людського шляху в космічні простори. Далекі світи були для тебе не холодною порожнечею, де не можна жити й дихати, а обжитою, затишною домівкою. Ти нам читала уривки з чарівної книги астронома Каміла Фламмаріона про інші планети, про життя на них, про палаючі сонця. Коли ми не все розуміли — розповідала казки, в яких діяли звичні, рідні образи.
Досі пам'ятаю таку космічну казку, що народилася в твоєму гарячому серці, Матусю...
Жила на одній планеті щаслива Мати. І було у неї семеро синів — ясних соколів. Кожного вона навчала уму-розуму, кожного любила-доглядала. І виростали сини на просторах незміряних — вільні, як птахи небесні, красні, як зоря світанкова, меткі, як блискавиця.
Виросли, стали помагати матері. Збудували дім на перехресті зоряних доріг. І дивне ремесло мав кожен із синів.
А що перший син Андрійко — чорноокий, кучерявий — був вправний коваль і тесля. Збудувавши кузню, він установив горно та й закликав гостей, щоб несли роботу. Дзвінкі стуки-перестуки покотилися в просторі.
А як вдарить молоток та посиплються іскри — то одразу ж загораються зорі в небесному безмежжі. А як гупне молот важенний — виникають нові землі-планети. І, почувши про такого майстра, з інших планет почали приходити люди до нього — кому полагодити гірський хребет, кому залатати морське дно. Андрійко нікому не відмовляє...
А що другий син у Матері —— то Степанко, садівник та пасічник. Сад у нього зоряний. Бджоли розлітаються, гудуть поміж світами, поміж сріблястими скупченнями зірок, здобувають нектар безсмертний, несуть господарям у небесні вулики.
Розквітає чарівний сад Степанка, линуть його пахощі в неосяжність. Ну як тут стримати спокусу, не зайти в гостинний дім Матері та синів? Заходять гості. А Степанко русочубий вже несе меди хмільні, та такі, що від них затанцюють і молоді парубки, і діди сивоусі. А на дорогу добрий садівник дає гостям медові груші, рожевобокі яблука, прозорі грона винограду, ніжні полуниці. Еге ж, важко знайти іншого такого гостинного садівника, як Степанко. Бо ще змалку його навчала Мати: будь таким, як бджола, збирай добро не для себе, а для всіх людей, для всіх світів...
А що третій син у неньки Миколка — кремезний, плечистий, мовчазний та соромливий. Інколи погляне на гостей з-під попелястих брів, осміхнеться лагідно, знову мовчить. Еге ж, не любить говорити Миколка. Зате любить він сіяти жито-пшеницю та всяку пашницю. Миколка — хлібороб.
Гей, як вийде він у небесне поле та як сипоне зернят у світ, — одразу ж на планетах буяє зелень, виростають ліси, квітчаються розмаїтими килимами поля і луки, колосяться ниви, звеселяють людські серця дивовижним багатством. У хатах пахтить хліб нового врожаю, здобутий тяжкою працею. А що може бути приємніше трудящим серцям, ніж пахощі хліба?
А Миколка вже оре небесне поле, засіває його сріблястими зернами, бо ж попереду все нові й нові зоряні жнива...
А що четвертий син у Матері — Петрусь білявий, голубоокий, — маляр-художник. Та такий мастак, такий умілець, що картини в нього живі виходять. Одного разу він змалював небесних птахів, та стільки дав їм снаги сердечної, таку життєву жагу вдихнув у творіння своє, що пташки ті — пурх-пурх! — та й полетіли собі понад світом. Ото радості було в хаті материнській!
Усіх любителів краси запрошує в дім юний Петрусь. Все береться він розмалювати, прикрасити, розквітчати. Бо ж без квіток пусто на планетах, хата непривітна без картини, схід сонця сумний без багряних барв. Хто лиш бажає дружити з красою — всіх четвертий синок навчає охоче.
Чи візерунки на листочках, чи барви метеликових крилець — то все від уміння Петрусевого, все від його щедрого серця, точної руки. І не було тій красі ні початку, ні кінця, бо ж брав він барви від неосяжності всесвітньої, від неба ніжно-блакитного, від зоряних променів...
А Василько — п'ятий син — то мудрець. Ого, там такий мовчун, такий філософ, що треба пошукати. Цілими віками думає він, сидячи над рікою, доскіпується до таємниці буття. А потім приходить до Матері та все питає-допитується:
— Ненько, а звідки зорі взялися? Ненько, а звідки ми з тобою та інші люди? А звідки планети?
А Мати усміхається, цілує в біляву голівку, а потім лагідно шепоче:
-— Іди, синочку, помагай людям, навчай їх добрі жити, учись. А все те відкриється тобі в труді, в пізнанні, в творчості. Прийде час — кожна тайна стане явною…