Ти дотепер, Мати, стала для мене взірцем вселенської Матері всього сущого.
Я відкидав рядно, вилазив з теплого кубла постелі, сідав біля тебе на стільці. Дивився в палаючу піч. Вогонь пестив мене незримими потоками тепла, тріщав, кидався жаринами. І все працював, працював. Для мене це було звичайним — адже я бачив, як кожного дня з печі ти виймала борщ, пухкі паляниці, пахучу пшоняну кашу, парене молоко з рожевою плівкою. І все те робив огонь. Лише неясно мені було — як він все те вміє робити без рук? І ще я відзначив, що вогонь сміється. І все допитувався в тебе, чи правда, що він радий мені. І ти лагідно відповідала: "Правда, синочку, вогонь радіє діткам. Як будеш слухняний та добрий — то він завжди буде радіти!"
Так ти мені заронила ще в дитинстві думку про полум'яність радості й добра...
Я любив, коли ти витягала хліб з печі. Як ти любовно робила це! Ти розстилала рушники на полу і садила рум'яні буханці на чисте полотно, як найдорожчого гостя. І ми, малеча, бачили таку святу повагу і відчували, що з хлібом зв'язане щось важливе й серйозне. Ми бачили, як батько піднімає з долівки випадково впущений шматок хліба і кладе на стіл.
"Святий хліб", — запам'яталися з тих далеких днів таємничі слова. Від того стало святим, світлим, осяйним і все, що зв'язане з працею над хлібом. І сита весняна рілля, по якій поважно ходять ворони, і ніжно-зелені парості озимини, і радісне колосіння нив, і красування жита в літньому мареві, і шелест достиглої вусатої пшениці, щасливої повним восковим зерном.
А веселий гомін току!
А скирти золотої соломи, з яких так гарно спускатися!
А крислаті брилі, виплетені вмілими руками дідів з соломи нового врожаю!
А бучні бенкети осінні, коли господарі дякували землиці рідній за щедроти великі, за ласку материнську!
А щедрівки зимові — із засіванням, з піснями величальними, з подарунками багатими, з веселощами незабутніми!
Гарно, неповторно, чарівно!
Саме тому так поважно різав батько хлібину на товсті скибки, притуливши її до широких грудей. І їв скибку нового врожаю не з борщем, а окремо, посоливши її зернистою нетовченою сіллю. І я наслідував його. Теж брав паруючу скибку, розставивши пальці, солив і солідно відкушував шматок теплого тіла хліба. Відтоді в мені навіки поселилася глибока шана до праці хлібороба, який тримає на собі світ. І тим почуттям я завдячую тобі, Мати...
Поснідавши, нагодувавши всіх нас, ти брала сапу і йшла в поле. Я біг за тобою. Гасав по кущах, видирав маленьких голопузих пташенят, мати яких жалібно пищала десь на вершині сосни. Я урочисто вибігав на шлях, показував тобі свою здобич — нікчемних, жовторотих, сліпих голопуцьків, що немічно розкривали широкі роти, жадаючи їжі.
А ти — я й досі пам'ятаю — дуже розгнівалась. І сльози виступили на твоїх очах. І ти сказала мені: "Як же тепер їхня матінка житиме? Вона ж помре від туги за дітками! Навіщо ж ти так тяжко покарав її?" — "Невже вона плакатиме?" — дивувався я, смутніючи, що завдав тобі болю. "Аякже. Адже мені буде боляче, коли хтось тебе забере?"
Я мовчки кидався в кущі, відшукував осиротіле гніздо і клав у нього голопуцьків. А потім ще й маскував їх віттям, щоб ніхто інший не помітив. Відтоді, Мати, я почав жаліти все живе — і тварин, і дерева, і трави, і птахів, — все, що рухається, все, що створює для мене, для нас незбагненну, мінливу розмаїтість життя.
Ми приходили на поле. Ти сапала просо. Я дивувався — навіщо одні парості залишати, а інші викидати? Ти пояснила мені, що серед них є потрібні, корисні, а є шкідливі. Одні — лапатенькі, трішечки волохаті — дають просо, а інші смокчуть сили в землі, глушать просо, а добра з них ніякого. Та перша наука агрономічна, Мати, стала і наукою життя. Я не раз зустрічав серед людей і першу й другу породу, про які ти розповідала мені на весняних нивах.
Я ставав на колінця, повзав по рядках, виривав бур'янець. І щиро радів, коли після мене лишалися рівненькі рядочки пухнатих паростків проса. І восени, коли ти ставила на стіл глибоку миску пшоняної каші з молоком, я запитував тебе: "Еге ж я заслужив каші? Без мене просо не виросло б?" І ти, Мамо, без жодної тіні посмішки відповідала: "Заслужив, синку, заслужив. Ти в нас уже господар". І я вельми тішився тим, що ти й батько стверджували в сім'ї мою достойність, значення навіть найменшої краплини творящого труда. Хвала вам, прості чудесні люди, що так глибоко розумієте дитяче серце, сіючи в нього сердечні зерна добра та любові.
Ви навчили мене з великою повагою ставитись до всякої праці. Немає праці великої чи малої, важливої чи неважливої. Є лише праця вільна, творча, радісна, і є — рабська, підневільна, проклята. Я всюди захоплююсь вільною працею. Чи діти ліплять хатки з піску на березі ріки, чи підліток майструє модель машини з саморобних деталей, чи конструктор мучиться над кресленням космічної ракети, — все це для мене ланки нерозривного потоку творчості, через яку розумна істота пізнає сама себе...
А ще я любив довгі зимові вечори.
За вікном завивала хуртовина, мороз мурував дивовижні узори на шибках, а в хаті було затишно й тепло. Ми з сестрою вилазили на піч, лягали черевцями на черінь, підпираючи долонями личка. А ти сиділа, звісивши ноги донизу, і тихим, задумливим голосом оповідала казки.
І я переживав за безталанного Йвана, якого всі кривдили, вважали дурником. І дуже тішився, що він виявлявся і не дурним, і не безталанним, а виходив переможцем з великих випробувань. Я захоплювався маленьким Котигорошком, який визволяв народ рідний з лютої зміячої неволі. І плакав над горем нещасних матерів та сестер. І сміявся щасливо, коли казка незмінно приводила до радісної розв'язки.
Ой, який же мудрий і людяний наш народ! Він знає в серці своєму, що ніколи не можуть перемогти зло і ненависть, що завжди в кінці битви життєвої перемагає правда й любов, як би глибоко вона не була захована слугами мороку у в'язниці, як би міцно не кували її в залізні кайдани!
Чи помітили ви, що в казках царями стають народні герої? Що багатії ніколи не здійснюють подвигів? Що вбивці неминуче гинуть? Що зрадники не доживають до старості? Жодна казка не вінчає славою недостойного. В цьому великий знак. Один — що казку творять лише люди творящі —— не зрадливі, не злочинні. Другий — що казка є вічний заповіт народу від покоління до покоління. Третій знак — що надра народу є вогнистим горнилом Природи, в якому неодмінно відсівається все темне і дріб'язкове, а зберігається, умножається зерно краси та добра.