Катря аж подалась постаттю і теж чомусь пошепки сказала схвильована:
— Давайте!
Незнайомий чоловік зразу ж перевів очі на Мороза. І хоч ні слова не сказав, Мороз його зрозумів і без слів.
— Митю,— звернувся до сина, що тільки оце під час розмови зайшов знадвору й почав уже роздягатись.— Ану, лиш, не роздягайся. Підеш із Лукичем та й зразу ж додому. Це недалечко, на десять хвилин діла,— звернувся до Катрі.
І справді, поки Катря зібралася, вклала книжки, що Слава передала Артемові із своїх торішніх підручників, в клунок, у Юхимів полушубок, одягла свиту,— як і Митя вже влетів у хату. І зразу ж з порога:
— Етап цю ніч буде! У Лукича один зараз казав, що є така звістка з тюрми. Ми зараз біжимо з Славою.
Катря поривно звелася на ноги.
— Так швидше ж, Маріє!
— Це не зразу. Вони, як злодії, хіба десь там опівночі, щоб і люди не бачили.
Тоді Катря завагалась,— не знає, чи, може, їй залишитись до завтрього. Але ж і до дітей треба. Федьчиха знизала плечима, дивись, мовляв, сама. А тільки однаково і близько не підпустять. Катря заплакала.
— Та ти ж хоч іздалеку ще глянеш на свого. А я,— та вже й ніколи. Та й що я дітям скажу! — Затулилась долонями й хиталась у розпачі постаттю серед хати.
Митя витяг з рукава жмут листівок, дав батькові. ("Тут і на млин, і тьоті на село"). Мороз відклав кілька листівок, згорнув їх. Підійшов до Катрі, руку поклав їй на плече.
— Ну, годі, молодице, годі плакати. На ось... Цё краще за сльози. І для його пам'яті, й для тебе самої. На, ховай!
Катря ще хлипнула. Потім крайком хустки витерла очі. Листівки взяла й обережно засунула під свиту, в пазуху.
— Ну, прощайте ж. Спасибі вам!
— Щасливо! — сказали всі в хаті. Маруся накинула велику хустку на плечі і собі вийшла за Катрею — провести. І Митя з ними.
У дворі біля воріт догнала й Слава,— закутана,, в материних валянках.
— Ми ж будемо стерегти біля тюрми, тьотю Марусю, доки й конвой не прийде до воріт. А тоді прибіжимо сказати. Напоготові будьте, щоб зразу ж навперейми. І проведем отак аж до вокзалу! — Попрощалася з тіткою Катрею, і з Митьком гайнули по вулиці в той бік, де тюрма.
Маруся аж за ріг провела Катрю.
— Ти ж хоч поклін йому передай. Хоч здалеку! — сказала Катря на прощання. Поцілувалися, як сестри. І пішла.
На Соборну площу сама вибралась, як навчила її Федь-чиха. На площі спиталася в перехожих,— попала-таки на Дніпровський провулок. І будинок їй показали — третій скраю од площі. Знайшла. Але ще й тут для певності спиталася в кучера, що якраз проти ґанку стояв порожніми саньми,— сивий кінь під червоною сіткою копитами гріб сніг, подзенькуючи дзвінками під дугою. Сказав і кучер, що тут живе Дорошенко. Тоді несміливо ступила на високий ґанок і злегенька постукала в двері.
Кучер на санях засміявся.
— Що це ти, на хуторі в себе? — стукаєш! Дивись, там кнопка: дзвоник лікстричеський.
Знайшла Катря кнопку, торкнула. На дзвоник не скоро вийшла служниця, сердито спитала, чого їй треба. Катря спиталась, чи Докія Петрівна ще тут, сестра хазяїнова. Служниця пересмикнула плечима і буркнула: "Хіба там розбереш, як повен дім людей. Заходь, спитаюся". У прихожій Катря поклала клунок на підлогу і сама стала під стіну.
За дверима десь у віддалених кімнатах чути було веселий гомін, брязкання посуду й час од часу загальний сміх. То тоненько дзвеніло, то нагло вщухало скло бокала (хтось, певно, ножем), і затим одинокий голос промовляв щось. Затим — плескіт рук і знову гамір, сміх. Не скоро вийшла Докія Петрівна.
— Це ви за мною? От прикро як вийшло: я не їду сьогодні. Маю завтра до оборонця йти.
Катря мовчки взяла клунок у руки. Тільки й сказала: "Бувайте!" А вже на вулиці кляла себе, кляла. "Отак, дурна, знайшла собі товаришку. Це б де вже була. Ще запізнюсь". І швиденько подалась через площу.
Вийшла на головну, Миколаївську, вулицю. І зразу ж наче провалилася з тиші й сутіні пустого майдану в інший одмінний світ гулящої метушні, розкошів та гарячкового сміху. Пливе та й пливе обабіч улиці, заливши геть-чисто тротуари од вітрин до самої бруківки, тисячоголовий людський галасливий натовп. Ідуть парами чоловік — жінка, жадібно притулившись одне до одного, і, похітливий, крізь розмову плеще сміх. Ідуть гамірними реготними юрбами. Беззвучно сміються із вітрин ресторанів: крізь сміх їдять, з сміхом підносять бокали і п'ють. А повз них по вулиці, з шумом, часом, як сяйвом блискавки, осяюючи синюватим феєричним світлом вулицю, людей,— проносяться трамваї. Час од часу з гиком на рисаках пролітають міські тузи, офіцерня, поміщики з повіту. (Масниця ж!)
Катрі з великим клунком важко й протиснутися на тротуарі. А зійти на брук теж не можна. То, помучившись трохи, звернула за ріг і вийшла на паралельну глуху вулицю. Тут було іти вільніш. На вежі міської управи пробило дев'ять. Катря кинулася й пішла швидше, аж підбігаючи.
І якраз прибула вчасно: на годиннику над входом до вокзалу було пів на десяту. Десять хвилин лишилося. Захекана вже вбігла в вокзал. Проте, як виявилось, поїзда ще не було, запізнюється: десь замети великі. Хто зна, чи й за годину-дві буде. Та робити нічого — взяла жінка квитка собі. Потім серед жінок, що, як і вона,— з клуночками й смутні, а інші заплакані (видно, теж у тюрму приїздили), примостилася та й стала чекати. І тільки годині о дванадцятій задзвонили, нарешті, повістку їхньому поїздові. Ще й тепер хвилин з двадцять мине, поки прибуде, та не було вже терпцю чекати,— став виходити народ на перон.
Вийшла й Катря. І тільки з дверей на перон, а народ назад чогось суне. Чути й вигуки: "Заходь! заходь!" Що там таке сталося — не придумати. Може, завертають, кому не на цей поїзд? І не рухалась Катря — пропускала народ у двері. Аж доки останній уже, доки не підійшов жандарм і нагримав на неї зразу ж зайти до вокзалу. Катря знизала плечима й, не тямлячи, пішла в двері, та зразу скраю біля дверей зупинилась. Закрив • жандарм двері, а сам залишився біля них знадвору.
— Що вони за кумедію строять? — почула за спиною в себе Катря жіночий голос.
— Гарна кумедія,— на це їй чоловічий голос.— Ти придивись, може, й свого хоч через скло побачиш. Зараз вестимуть, видко.