— А коваль як? — поцікавився похмуро Павлуша.— Він-то якраз і був найбільший заправило.
— Е, Павлушо, немає вже Юхима-коваля! — і навіть зітхнула. Потім розповіла', що сказали Катрі в конторі: помер у тюрмі.
Павлуша нервово здригнувся. Але дуже ця звістка його не вразила. Ну що ж, мовляв, мало хіба народу мре. Не поцікавився навіть, од чого помер.
— Да, мамо, Славку трохи з гімназії не вигнали...
— За брата? — занепокоїлась Докія Петрівна. (Що Григора Наумовича було заарештовано тоді у Глибокій Долині, знала іще й раніш.)
— За те, що дурна! — відповів хлопець.— Хіба ж вона крилася з цим. І сама не покаялась. У класі потайки написала на класній дошці,— це в них наче така заповідь: "Проле-тарія усього світу, соєдіняйсь!" Ну, а її й викрили: по руці взнали, хто писав. Викликала начальниця до себе, а вона і їй ще, мабуть, щось сказала. Ну, її й виключити вже хотіли. Потім лишили, тільки з поведінки трійку поставили.
Мати занепокоєна схилилась до сина, щоб не чути було хлопцям, і тихенько повчала:
— Отож, бач, синку. Гляди — шануйся. Досить і того, що батько нам накоїв. Тепер треба ще дужче старатись. А ти(он^ бач.— Розкрила щоденника. І, гортаючи сторінки, на кожній двійці спинялася — допитувалася, що питали його, чого не знав.
Павлуша, як тільки міг, викручувався. Спершу на питання материне, що за причина, може, хворий,— знітився й почервонів дуже. Потім оговтався поволі. І вже цілком невимушено дурив матір, пригадуючи всякі причини, вигадані заздалегідь, а то й імпровізуючи зараз. Аж упрів хлопець, вибріхуючись. І так уже радий був, коли господиня зайшла покликати матір обідати, а їм уже за уроки сідати нагадала.
Докія Петрівна від обіду одмовилась, ніколи: поки Павлуша приготує уроки, до Дорошенків сходити б.
— Без мене?! — і слухати Павлуша не захотів.— У них блини це сьогодні. Гостей буде повно!
Довелось матері поступитися. Тільки за годину, як хлопець почитав уже трохи, зібралися йти. Докія Петрівна попрощалася з господинею, бо вже не зайде,— від Дорошенків просто й поїде на вокзал. Прохала доглядати хлопця. І затим вийшла з хати.
Проходячи через двір поміж шворок із мерзлою білизною, Докія Петрівна раптом зупинилась і заглянула за мерзле на шворці простирадло,— почувся їй наче знайомий голос. Та так і оторопіла здивовано: білизну знімала жінка якась, і з нею... Катря...
— Катре, ну як це ви тут?
Катря розповіла, що це ж сюди Маруся, Федева жінка, перебралася поки що до батька. Морози їх прозивають. Оце допомогла трохи Марусі прати. Спиталася потім занепокоєно, куди це вони, чи не на поїзд уже часом. Докія Петрівна сказала, що до брата. А на вокзал рано ще — поїзд аж о дев'ятій годині.
— Схочете, заходьте, Катре,— разом тоді поїдемо. Охотніш буде. А це недалечко тут — Дніпровський провулок, п'ять,— спитаєте.
Катря подякувала, сказала, що зайде. Бо сама й до станції, мабуть, не втрапить. І тільки тепер наче помітила Павлушу.
— Он який! Самого б і не впізнала: чи підріс, чи що в іншій одежі,— сказала якось утомно-байдуже, ніби — аби що сказати.
XXX
Катря у Морозів оце аж увечері, допомігши вправитися з білизною, нарешті сіла спочити. Натрудилася за день над ночвами. Ломило в спині. Але не од цього розбита була отака, що й голову на плечах важко тримати (схилилась на бильце ліжка),— од туги.
В роботі неначе забулася трохи, та й Маруся розмовою все розважала. А це ізнов. Облягла журба серце, хилить важку голову.
Маруся кілька разів заходила за перегородку.
— Катре, не журись. Журбою горю не поможеш. Будемо якось жити. І дітей роститимемо, і виростимо!
А стара Морозиха піклувалася все:
— Може б ти, дочко, прилягла трохи?
— Е, ні, тітко. Мабуть, уже збиратися буду. Коли б не запізнитись.
Маруся заспокоювала, що рано ще. Он батько тільки з млина повернувся. А гудок у сім.
— Катре,— погукав од столу Мороз (обідав саме).— Ану лишень виходь до гурту. Хіба ж у горі ховатися треба в куток? Людині треба з горем на люди.
Певно, ще був хтось у хаті — чужий: почула Катря тихий голос чоловічий. Спитався щось у Мороза, а той і став тоді розповідати про неї, що Федева сестра, із села, в тюрму до чоловіка приїздила, та й уже не застала — помер у тюрмі від рани..
— Дорогий чоловік був! — додав, помовчавши.— Прожив на світі недаром! Та й хоч убили... Чуєш, Катре, діло, за яке він боровся, ніколи не вмре, житиме.
Катря ковтнула сухою горлянкою. Потім перепнула хустку і вийшла з-за перегородки. До незнайомого чоловіка привіталась і сіла на ослоні поряд Морозихи. (Маруся на кінці стола догладжувала білизну.) Незнайомий чоловік пильно дивився на жінку й спитав, що ж у них тепер на селі після козаків та арештів. Катря сказала, що відтоді весь час майже лежала хвора, гаразд і не знає,— що воно на селі потім діялось. Від дітей тільки чула: прибіжать з вулиці — розкажуть. Настраханий народ. Усіх найсміливіших забрали. Багачі верховодять. Про якусь Думу все розмови. Чи то вибиратимуть туди, чи вже й вибрали. Аж і добрати не можна: то стріляють, арештовують народ, а то — на тобі, в Думу вибирати кличуть. Ніби права такі вийшли. Нічого не можна зрозуміти. Не інакше — якийсь обман.
— Обман і є, молодице! Дума тая не за нас думатиме. Нам треба за себе самим. Як оце ми — робітники, отак і на' селі вам треба. І думати одне: силою-таки домагатися свого. По своїй слободі не можна судити, молодице: "Настраханий народ". Народ іще цей покаже себе. Ось підходить весна. Та ще й голодна весна...
— Не знаю, як де. А в нас отак,— вибрали всіх.
— Уже й усіх,— пристав до розмови Мороз.— А отже розповідала (як пак того чорта, ну, що козаків сповістив? "Гмиря",— підказала Катря) — так, бач, знайшовся такий, що й "червоного півня" йому за це пустив. Є, значить, іще люди. Може б, і ти-таки, Катре, здумала когось. А звідси можна було б і передати дещо. Як ти на це?
Катря не добрала зразу, про що це мова. Запитливо глянула на Мороза. Але замість нього відповів незнайомий чоловік,— понизивши голос, майже пошепки:
— Ну, от про ту ж таки Думу. Що воно за штука така, кому вона потрібна. І взагалі, що треба робити селянам тепер. Листівки, значить.