Юхим умить збагнув: так он воно про кого говорив Муха, ї тільки щелепами ворухнув, а ліктем торкнув Цигулю: "Виходь, Петре".—"Зараз",— хитнув головою Цигуля. Але спершу він теж і собі поскидав рукавиці — заткнув за пояс, потім долонею провів по очах,— зігнав похмуру з міжбрів'я, а тоді, рішучий, поважно ступив на ґанок.
На майдані, як брижі на воді, легенький знявся гомін. Цигуля виждав трохи, доки вгамувалися, а тоді не дуже голосно, але чутно на всю громаду мовив отак:
— Братця! Але найперше, видати, треба оповістити, що зібралися ми сюди не в підкидного гуляти, як, може, дехто гадає собі,—"покажи йому масть". Нехай лишень для цього шукають іншого місця та й кумпанії другої. А ми, братця, оце громадою даваймо "поміркуємо дещо — справи важливі є.
Біля конов'язі рух. Потім старий Гмиря виступив з гурту яскравою плямою — червонопикий, з рудою на всі груди бородою, сп'явся навшпиньки й вигукнув:
— Еге ж! Доміркувалися розумні голови. А тепер уже зволите й громаді дурній дозвіл на думку дати.
У натовпі де-не-де Гмирі наруч почулися вигуки невдоволення Цигулею. Мовляв, чули вже, ладно співаєш, та слухати нема чого. Досить уже! Окремі голоси гнівно виривались із, натовпу, й, може б, за хвилину увесь майдан уже клекотів галасом, але вчасно й дружно від огради купка людей з Саранчуком на чолі зацитькали на них. ї навіть Невкипілий, либонь, забув про своє серце на Цигулю,— з усієї сили гримнув на кого там: "заткнути свою вершу" та "дати чоловікові слово сказати". І таки зарадили цим: голоси стихли, тільки біля конов'язі, видко, навмисне, голосно й жваво поміж себе говорили. Але Цигуля на це вже не зважав,— говорив собі далі.
Нагадав громаді про ухвалу, винесену ще восени, отоді на об'єднаному сході вітробалчан, ліщинівців та зеленояр-ців,— самоправно поділити князеву землю, забрати маєток і розібрати худобу та інше все князеве добро. Не ждати, "доки сонце зійде". Хто був, той пам'ятає, що саме тоді говорилося: ні на що не зважати; раз воля народу така на це є, нема що вагатися — одібрати навалою, й квит. А чи й дійде до чого,— рожнами, вилами, косами,— будемо всі, як один, боронити. Це було ще восени. Ну, а потім,— далі нагадував Цигуля,— щоночі на крайнебі палахкотіли пожежі. То по всіх усюдах трудящий люд громив панські економії, вертаючи собі віками грабоване в них, у поті лиця добуте добро. А чого не міг звалити на плечі, невидющий з гніву, все димом за вітром пускав, хоч і то ж була його кривавиця і вже його, а не панове добро. Ніч крізь ніч по всіх усюдах, куди оком не кинь — отаке. І тільки вони, Вітрова Балка, усе відкладали з дня на день через оту охорону в дворі. Не те, що не подужали б, хоч вони й оруж-ні, але хотілося, щоб без крові обійшлося та ладом, щоб без руїни. Ну, а вийшло як уже є. Цигуля розвів руками й на хвилинку замовк, підбираючи слова, щоб зараз оце вже перейти до самої справи — що робити мають тепер.
— Погано вийшло!— вигукнув раптом хтось із натовпу.— І кров пролита і курить пожарище.
— А що воно буде, як козаки наїдуть? Страшно й подумати!— крикнув Кислиця, і Од його крику, од згадки про козаків майдан ураз заворушивсь і ніби наїжачився. В кожного, мабуть, у мислі виступили — навстіж розчинені ворота економії, а обіч на снігу забитий чеченець. (Що це за нього буде!) Потім — сірим ранком у диму палацові руїни... А Гмиря виждав, ніби навмисне, щоб кожен тим часом зміг збагнути собі жах і безпорадність становища, і тільки-но Цигуля озвавсь, перебив його криком:
— Натворили ділов, а тепер теревені розводиш, на громаду валиш. Знаємо хто! Так от ти й одвіт дай, що з козаками робити?
— А скажу,— мовив Цигуля,— ще ось і товариш із міста скаже, Маємо час.— І вже знов хотів говорити далі своє,— який лад треба економії дати та як до землі приступити, але помітивши в натовпі рух, почувши глухий, ніби зісподу, з-під ніг, із землі, гул голосів, зразу ж утямив — чого це, і збагнув, що вже ні про що інше зараз, як не про козаків, йому не дадуть говорити. Отже, про козаків зараз і скаже. Що з ними робити, якщо й до них, як у Князівку, наїдуть.
— Во-во! Порадь, чоловіче добрий!— почулося глумливе од конов'язі-. Цигуля зиркнув туди, на мить низько зсунулися брови. Раптом тіпнулись брови, очі хлюпнулись зневагою; мовив, як одрубав, з неприхованим презирством:
— Та вже з хлібом-сіллю зустрівати не вийдем за слободу. Може, дехто вже й паляниць з крупчатки понапікав, а замість дрібка солі зрадницький список у кишені наготував. Та це дарма! Громада по-своєму вчинить, не дасть нікому себе ошукати.
— Ну, а все-таки, що ж робити?— з глухого гуду виразно вирвався голос. І натовп затих у чеканні. Цигуля бистро повів очима по німих нахмурених обличчях селян. І серцю вперше стало тісно в грудях, аж билось у ребрах. Але це не був страх, і І,е тяжке зневір'я в удачі на хвилину зрушило серце й дриґотою пройшло по тілу. На одну коротеньку хвилиночку. І зразу ж Цигуля випростався, лагідні очі спокійно і твердо дивились у безліч очей, і голосом притишеним спокійно-рішуче мовив:
— Братця, однаково іншого порятунку немає. Будемо од-биватись!
У першу мить від несподіванки громада стояла в глибокому мовчанні. Чутніше з вулиці залунало в тиші голосіння жіноче. Либонь, ото ж воно одразу й оживило всіх. Бо нагло рухнувся народ, і з сотень грудей вирвались сотні криків, і вихором знявся, закрутився над майданом великий гвалт. Власне, з отих криків годі було щось уторопати. Цигуля не із слів зрозумів, а просто в.ідчув серцем, що все провалилося. Мовчки дивився в потемнілі од кричущих ротів обличчя й важко, глибоко дихав. Неподалеку в натовпі біля конов'язі Гмиря спідлоба пильно дивиться на нього, і губи звело йому в злорадній усмішці, а вухо чуйно наставив, виловлюючи з гвалту кожний окремий крик. Так і затих на хвилинку. Гвалт не вщухав. І от зненацька Гмиря, ніби вловив вухом, що йому треба було, кинувся, підвів голову і, на Шумила глянувши,— морг. Шумило на відповідь хитнув головою, далі витяг з кишені й почепив на груди бляху — свій начальницький знак, затим поважно рушив з місця, розпихаючи людей, до ґанку. А на ґанок як зійшов, став поруч Цигулі й владно, на весь голос сказав до нього: