В натовпі крикнув хтось: "Не кажи так!" — і Катря — найближче стояла біля Мухи — подалася до нього всією постаттю й гаряче сказала: "Несовісний ти чоловік, Іване! В отакий день отаке кажеш!" — І зразу ж одвела погляд од нього й пішла за народом далі. Після Невкипілого нарізали землю Скорякам обом, Дудці Панасові — найбіднішим спершу. За кілька душ і Катрі випало. І саме навпроти її ниви через дорогу — так уже гарно. Як почула Катря, що їй, аж забило дух з радощів. Але вся мов стерпла. Хоче ступитщ і не може, наче вгрузла в землю ногами. Гомін ізнявся в народі — що з нею? що таке? Хтось крикнув: "Хрестися, жінко!" Катря в тривозі рвучко перехрестилася й зразу ж легко так, тіль-тіль ногами торкаючись землі, рушила з місця, ступила крок і... прокинулася.
Юхим уже не спав — сидів на полу похмурий і розкуйовджений зі сну. Видко, Артем щойно вбіг знадвору та розбудив,— стояв хлопець перед батьком у шапці і в свитині. Обидва дивились на двері. Катря й собі, як це помітила, глянула до дверей. І на хвилину в хаті запанувала тиша. Диркнув цигарковим папером Юхим. Знадвору стукнула завертка, потім довго шарудів хтось у сінях, мовби ніяк не намацає дверей. І от, нарешті, рипнули двері — і в хату увійшов Муха Іван. Привітався. Катря привітно й урочисто, як на Великдень25, відповіла на привітання й прибрала з лави сісти йому. Муха спершу обтрусив шапку біля порога, тоді тихо й напружено рівно, як сліпець, перейшов хату й сів на лаві. Був він кумедний якийсь,— наче спав з одкритими очима чи отак тяжко задуманий, що навіть коли Юхим спитав був, що там на слободі діється, не зразу відповів, а після довгої мовчанки, раптом кинувшись:
— Та ще нічого такого.
Катря зиркнула на Юхима, потім на Муху глянула й спиталася, що це з ним таке сьогодні. І далі жартома спробувала, мовляв,— може, сердиться на неї, що несовісним чоловіком узвала? Коли це? А він і не пам'ятає зовсім.
— Та це,— всміхнулася Катря,— задрімала була, а воно й приверзлося отаке уві сні.
Стала розповідати. І весь час, доки говорила Катря, Муха неспокійно совався на лаві, раз і вдруге зиркнув у вікно, а на неї ні разу не глянув. Уже як скінчила, вперше тоді подивився на неї сумними очима й розчулено сказав:
— Еге ж, ну як чуло моє серце! Юхим сплюнув.
— Ти таки до чогось докрячешся, Іване.
Муха довго дивився на коваля й ніби аж оце тільки побачив його. Він рвучко підвівся з лави, ступив крок до нього і, стоячи посеред хати, не зводячи з Юхима очей, став насувати на голову шапку. Тоді впустив розгублено руки, витяг шию і пошепки вимовив:
— Козаки в Князівці.
Він хлипнув і зсутулився весь. Катря перелякалася Мушиних слів — сплеснула руками й сіла. Тіпнувся й Юхим, але, щоб не подати знаку, він, не поспішаючи, спершу за-тягся цигаркою — раз, удруге, потім потушив її в себе на долоні й тоді вже спитав, навіть усміхнувшися недовірливо:
— Звідки це?
— Та вже звідки не є. Легейдин родич утік уночі та й розповідає, що світом — незчулися, де й узялись, козаки навалою. Оточили село з усіх кінців. Либонь, і на станцію цілий ешелон прибув драгунів, вигружаються.
Юхим крекнув і почав узуватися. Тим часом Муха далі розповідав.
Неспокійно на слободі. Народ колотиться. Біднота — хто не захватив у економії нічого, ремствує. Мовляв, у кого було чим, той хуру й дві добра притаскав: до коня та й ще коня дістав, чи корову, а чи й волів пару. А хто голіруч,— приніс на горбі якийсь клунок, то ото й уся його здобич. До Невкипілого заходив. Жінка саме розсипалась уночі. Мовляв, якби була дужа, то хоч що-небудь таки приволокла б, а то Прокіп цілу ніч десь пропадав, а вернувся світом, як марюка, в попелі, з гусаком під пахвою. Сам і обпатрав, і спік сам, та гуртом із дітьми за одним присідом і з'їли. Ото й уся доля злидарська з князевого добра. І не з одним отак, як з Невкипілим. Але й ті, що набралися, як почули оце про козаків — незгірше бідкаються й галасують. Підбурили, направили, а тепер що робити? Біля монопольки аж лемент стоїть: Крутько, Жмуді, Непийвода... Нахвалки шлють. "Бач, бач, верховоди. Самі й підбивали, самі й палили, а тепер економію стережуть, щоб на випадок чого та ласки запобігти".
Юхим хмуро слухав Муху. Потім підвівся, одяг свиту й туго перетягся поясом, надів шапку, ще води напився і, сказавши Мусі — "ходім", пішов з хати.
Катря аж за ворота провела їх поглядом у вікно. Потім оглянулась на хату — посмутніло в ній. За столом край вікна сиділа Орися і не гралася вже, а злякано дивилась на матір. Біля скрині стояв Артем, похнюплений, обмоклий, як був — у шапці й у свитині. І хтозна, Остап на дворі — чи довідався вже? Ну, далебі, все, як у сні приверзлося.
На лаві до вікна спиною сіла мати й затихла, навіть заплющила очі, наче хотіла вернути й доснити розвіяний сон.
Чутка про козаків у Князівці тривогою' налила село, в Легейдиній хаті Легейдин родич — утікач із Князівки — зібрав цілий натовп. Який уже раз розповідав він історію про свою втечу, і люди, жадібно затаївши дух, ловили кожне його слово, прослухували по кілька разів його оповідання, ішли геть, приходили інші, а то й верталися ті, що вже чули,— може-таки нового щось скаже. Але дарма: втікач розповідав щоразу однаково, як і раніш, слово в слово, як по писаному.
Отож уночі не поїхав він сюди на Вітрову Балку. Багато князівських їхало, але він ні: закривіла коняка. Ну й спав, значить, дома. Уперше прокинувся — либонь, другі півні співають. Хата над дорогою саме — од шуму й прокинувся. Таки вийшов із хати був. Нічого,— все гаразд. Риплять сани по вулиці — то свої валкою верталися. Ніч темна. А в степу на Копійчаний хутір, а тільки далі — видко, у Вітровій Балці — пожежа. Ну, постояв трохи та й пішов собі в хату. І от не скаже вже, чи він спав, чи тільки задрімав був і чи то снилося йому, а чи справді чув, неначе — ну так же паровоз на станції гуде, мовби перед закритим семафором, а чи тривога якась. Схопився — не чути ніякого гудка, але прислухався — ніч тиха, на станції чуть-таки поїзд брязкотить буферами. Світало вже. Ну, поки встав, одягся. Вийшов надвір до коняки навідатись, ступив через поріг та й угруз ногами — прислухався. Та так і тенькнуло одразу. На селі тихо, а біля станції метушню чути й іржуть коні. "Що за халепа така?" — подумав собі. Далі вийшов за ворота та попідтинню пішов улицею до станції: кортить-таки знати. А на селі хоч запали — ніде ні душі. Потім уже ближче до станції там-там попід хатами забовваніє чоловік. Спитав одного, а він: "Вернись, чоловіче добрий, то драгуни ви-гружаються". Отаке-то! А тут же в людей і слід прямо в двір. І тільки це подумав, такий страх пройняв усього. Кинувсь назад вулицею. Гульк, а назустріч, як з-під землі, козаки кіньми. Тихо їдуть, тільки джеркотять — чути. Він тоді у чийсь двір та городами. Але й за городами, на околиці чути — лопотять, видко, чи гналися за кимсь, бо чути по-нашому вже "стій, стій!", а далі стрельнув. З усіх боків оточили, виходить, узяли в зашморг. І, видко, неспроста така осторога — карателі, значить. Тільки й забіг у хату жінці сказати, та й мерщій, поки туман, подався городами, далі понад заводським ставом та балками. Як зірвавсь, та аж у Вітровій Балці оглянувся.