Потім сіли снідати за великим столом на покуті. Так бувало рідко,— завжди їли коло маленького столика,— хіба що траплявся чужий чоловік або в велике свято. Од того й тепер, хоч і були самі свої й будень же, а було якось не по-буденному, і кожен рух, кожне слово видавались якимись незвичайними, ба навіть урочистими. Одне по одному набирали в мисці в ложки і їли поволі, сидячи рівно (а не як над столиком: зігнувшись) та нерухомо дивлячись кожен поперед себе очима. Мовчали всі. Уже як приймала порожню миску з столу, вперше мати промовила:
— Не вставайте ж іще.— І далі до Срисі: — А ти, доню, ложки повитирай.
І від того, що сказала це по довгій мовчанці, вийшло, ніби й голос у неї не як звичайно, а урочистий та й слова теж: "Повитирай ложки". І коли це було? Проте Орися й знаку не подала. Мовби щодня це робила — витерла всі ганчірочкою чепурненько. Затим мати підійшла до столу й поважно поставила на стіл велику миску, повну по вінця молока.
З дітей ніхто не здивувався — знали, мабуть, про те. Але батько здивувався немало, аж навіть зиркнув на жінку її спитав:
— Де це ти?
Катря сіла на лаву поруч нього, потім згорнула руки на животі і вже потім повернулась до нього усією постаттю й тихо сказала:
— А це ж Остап привів уночі!
В Юхима тіпнулись брови й зійшлися на переніссі. Погляд свій він одвів і впустив на стіл. І ні слова. Раптом важко подався грудьми на стіл — дістав ножа, а другою рукою хлібину й почав краяти її, розкладаючи скибки перед кожним-Далі взяв ложку і зачерпнув молока. І доки цього не проробив, ніхто за столом і не зрушив. А тоді — враз усі ^— потяглися до миски, набирали обережненько повні ложки та й ще обережніш,— кожен шматок хліба під ложку, щоб же на стіл не розляпати, — їли.
Як лишилось у мисці вже небагато, Юхим перший поклав ложку і довго мовчки дивився на дітей. Усміхнувся. Далі, не повертаючи голови, скоса глянув на Катрю. Вона теж не їла вже. Сиділа на лаві рівно, згорнувши руки на грудях, і не зводила з дітей ясних усміхнених очей, як заворожена, ~-нерухома. І тільки дума якась час од часу ледве помітно ворушила її уста.
Нагло зітханням прорвалася материна дума, і зазвучали слова, наче молитва:
— Господи! Таки діждалися! Аж віри не ймеш. Але ж як тої віри не йняти, як сталося ж! А тепер би земельку мерщій поділити! Та якби вже й було отак усе гаразд. Боже, твоя воля...— У неї аж хрупнули руки.
Юхим не дивився на Катрю, проте знав, що дивиться вона на нього і очі в неї гарячі й допитливі.
— Без бога почали, якось уже без бога й кінчимо!-сказав похмуро. І далі, помовчавши трохи, іще говорив*. — Тепер уже як не буде, а вже ніколи не забуде мужик, як горів маєток панський та худоба панська ревла в його оселі. Як було, уже так не буде.
І на цім слові Юхим підвівся з-за столу
— Дядько Євмен добрі воли захватив,— устряв у розмову Остап, завжди такий небалакучий,— гнали разом. Ну й усячину дядьки говорили, а дядько Євмен каже: "Душу хай з мене вийме, а вже тоді назад.воли забере".
І по обличчю, і по голосу знати було, що Остап увесь як є з дядьком Євменом.
А Артемові й нічим гаразд похвалитися. Думав, думав хлопець і врешті:
— А я цілу ніч біля вікна висидів. Орися — та цілу ніч на печі проплакала з ляку. Дурна, чого страшно: хіба воно людське горіло — панське ж! Ну й нехай! Що мати знадвору защепнули були, а то якраз сидів би я в хаті!
— Он-бо як? Чуєш, стара? — усміхнувся батько.
— Чую,— засміялася весело мати,— чую та оце й думаю, що за такими синами та й гори покотити!
Батько нічого не сказав. Важко, стомлений, переступив він до полу, кинув якусь одежину на голі дошки й ліг ниць, а вже тоді підвів голову й поважно, якби це й до дорослих:
— От що, хлоп'ята, засну я, а ви там дивіться,— тільки заворушиться народ на вулиці, щоб зараз збудили мене.
— Збудимо, тату,— сказали в два голоси.
І таки зразу й подалися з хати: Остап до корови навідатись, а Артем наглядати за вулицею. Мати з Орисею поралися в хаті. Але тільки ложки перемити Орися матері й допомогла, а далі й не витерпіла — шмигнула за стіл та так до лутки й прикипіла: коли ж сьогодні неабиякий день і в неї "в господі". Прибрано, наче в свято. Понавішувано рушників — стьожечок з якоїсь коштовної матерії з князівських крісел (Остап уночі з пожарища приніс кілька клаптів). У кутку попід стіною стояли вряд слоїки — "кухви" Орисині, понасипані пшениці-арновки (мати вночі кілька разів принесла з економії клунком). Тут же застелений стіл. "Господиня" обвела очима усе це та й замилувалася. Аж ось з повітки (в кутку на лаві біля скрині) — як зареве "корова", приведена теж цієї ночі. Так дівчина й кинулась: "Ой лишенько ж! Та це ж вона недоєна й досі. Вже й снідати б — діти голодні і батько вже знадвору в хату зайшов. А вона отак загаялася. 1-і, матінко моя!"
А мати й почула.
— Що там таке трапилось, дочко?
— Та...— засоромилась Орися,— це я так, мамо, граюся. І почують же! — додала згодом, здвигнувши здивовано плечима. Потім поволі-поволі та й знов заметушилася, заклопоталася "по господарству", але тепер уже притишивши голос.
Повиймавши хліб з печі, Катря оце вже, либонь, і вправилась була. Отепер можна й спочивати. І не що робила, але коли ж за ніч очей і на часинку не стулила,— така втома. Вона сіла на ослоні біля столу, навпроти вікна; руки впустила-поклала навхрест на животі, а голову на плече схилила. І раптом така тиша та млость розлилися по всьому тілу — як би в посуху на порепану землю та дощі впали, а потім — сонце, що аж запарувала земля, замерехтіла маревами. І Катрі, далебі, неначе в мареві, просто у стомлених очах крізь намерзлі й невірні шибки химерно так, мовби невправною рукою намальовано: біля колодязя Остап напуває гніду, надміру черевату корову, а сам Остап цибатий, як лелека. Ось він витяг цебер і ступив до корови та враз мов спіткнувся — став низенький та присадкуватий, як карлик,— кумедно! Трохи обіч на перелазі сидить Артем — на варті малий. А за ним углиб, далі за ставом, сиве тло туману й на ньому в тому місці, де досі, коли не гляне бувало, завжди погляд упирався в палац,— маячать у диму незграбні руїни... Катря довго дивиться, не зводячи очей, у вікно. І от знову, як це не раз уже було сьогодні, стало раптом їй якось дивно, аж не віриться. Але тепер іще не так, як раніш. Може, що стомлена дуже, а крізь невірне скло за вікном усі речі такі чудернацькі, не як у дійсності, і химерно розташовані в різних площинах,— почулося жінці, що це їй-усе приверзлося, що це вона спить, а їй отакий сон. Напружено рівно сидить Катря, боячись навіть ворухнутися, щоб не розвіяти чарівне видіння. І доки неспромога вже стало сидіти отак. Тоді тихо, не зводячи з вікна очей, схилилася й сперлася рукою на стіл і ще дивилася довго. Уже й очі засльозилися од утоми, а повіки набрякли й обважніли. Катря все кріпилася та й ні — кліпнула очима. І тої ж миті... вихопилась на горб і спинилась захекана. Ген-ген по дорозі, уже аж за цегельнями, повалив народ. Катря тільки хлипнула грудьми й знову зірвалася з ніг. Пішла швидко, аж підбігаючи іноді. І таки зразу за цегельнями й наздогнала людей, бо йшли нешвидко, спиняючись, пристоюючи: поволі міряють. По борозні обіч дороги йшли заводіяки всі, Цигуля і Юхим серед них. Слідом за ними інші мужики тягли ланцюг і йшли дехто з лопатами — зразу ж скіпці копають. Катря, як підійшла, так одразу й охопила все це поглядом. Примітила якусь і "бомагу" в руках у Цигулі і вже не спускала з нього очей. Ось він зупинився, і всі люди стали. Дивиться в "бомагу" оту — так і затих народ, тільки й чує Катря, як гупає в грудях серце. "Муха Іван",— вигукнув голосно. Вийшов маленький Муха Іван. "На остільки душ остільки землі",— вичитав Цигуля й рушив, а за ним одразу почали міряти. Муха Іван ступив через борозну і раптом став довготелесий, наче це Катрі крізь її невірну шибку. Дивиться далі Катря, аж воно зовсім і не Муха це, а Прокіп Невкипілий. Іде по борозні, ногами, як сажнем, розмірюючи. Повернув голову сюди, до людей, і сміється: "А що, не я казав! — своїми ногами як не одміримо..." — "Еге, мір, мір, Прокопе! — з натовпу тоненько крикнув Муха Іван і затим вибіг з гурту— кумедний, як карлик, і ще закричав до Невкипілого: — Мір, мір, Прокопе! А тільки як почнуть спину нагаями міряти, чи й тоді буде отак весело?"