Мати

Сторінка 3 з 82

Головко Андрій

— Он ба, Катре, а ви ще вагалися,— чарку ж питимете! А схочете потім — і гопака під музику вшкварите. На радощах. Авжеж,— на те й обмолотини. То дарма, що собі заробили болячку, по токах чужих ходячи, зате он кому повні винбарі зерном поналивали. Хіба немає з чого радіти! Одне слово: чепуха, Саво! "Развесистая клюква"3. Романтика пріла!

— Нічого не вдієш, Макаре,— озвавсь Дорошенко.— Така вже вдача: романтик!

— О ні. Ти занадто твереза людина. Реаліст. І цілком реальні інтереси твої, твоєї верстви — національної буржуазії— водять твоєю рукою. Заради них ти на все йдеш, нічим не гребуєш, аж до свідомого, продуманого фальшування дійсності.

— Убив, убив із пукавки! — Сава Петрович хоч уже й почав сердитись, але ще тримався.— Шуму багато, а вхолосту. Що ж ти ломишся у відчинені двері? Да, вірно: ніколи я до натуралістичної школи і не належав. І завдання мистецтва вважаю зовсім не в тому, щоб копіювати життя. Для тебе це — фальшування, тим гірше для тебе! Оце тобі раз. Тепер щодо громадських мотивів у моїй творчості,— правильно: є, не цураюся. Більш за те — вважаю це за своє покликання. Виховувати в народі почуття своєї національної єдності, одкрити очі на його славне минуле (як це роблю в своїх історичних картинах), дати йому пізнати самого себе.... Боже, та скільки тем! І хіба не варто віддати їм усю свою палітру! Ти проти них,— тим гірш для тебе!

— Я не взагалі проти цих тем. Я проти такого невірного тлумачення їх.

— Ну да. А я що ж кажу?— не дуже спритно пересмикнувши на цей раз (міг він і краще), перехопив Макарову мову Сава Петрович.— По-твоєму, виходить, що національна справа взагалі не існує як справа загальнодемократична. Чи що це за натяк такий на якісь-то реальні "інтереси" і якої це моєї "верстви"? Що це за штука така — "національна буржуазія" у нас на Україні?.З чим її їдять? Де вона?

Тут уже Макар Іванович не втримався. Пильно подивився на шуряка і вимовив:

— Ти тільки не придурюйся, Савко. А звідки ж ти пожалував до нас у Вітрову Балку? На чиїх конях із Кня-зівки приїхав? Чи, може, поміщик Галаган4... що? одиниця? А візьми наших вітробалчанських, дрібніших трохи калібром: Чумаків, Пожитьків, Гмирю. Чи, може, це, на твій погляд, і є саме найтиповіші представники української демократії? А ти —"з чим їх їдять"! Яка наївність! Не їх, а вони їдять! Чи, думаєш, у своєї, української, зуби м'якші? Спитай ось молодицю. Доводилось, мабуть, і в князя Кур а кін а , і в того ж Гала гана робити. Хто кращий?

Катря всміхнулась на таке до неї звертання, проте відповіла:*

— Одна лиха година. Пани як пани. Що ми для них?— Худоба! Бувало, роби хоч перервись, очі на лоба лізуть. А харч відома: глевтяк та борщ з червивою таранею.

— Чув?— підхопив Макар Іванович.— Ні, подивись, яка зворушлива подібність між ними, аж до глевтяків та червивої тарані включно.

— Ото й лихо, що за червивою таранею нічого більш не бачимо!— не стримуючи вже роздратування, сказав Дорошенко. І враз збагнув, що не слід було це казати, що це ж не Макарові, а Катрі закид,— іще образиться. То щоб зам'яти хоч трохи оцей свій промах, став говорити, що, звичайно, і злидні—нещастя, але, мовляв, не це головне. Головне те, що от гасне народна українська національна культура.

— Ти не мені, Макаре, показуй, а сам роздери очі та подивись, що робиться. А ще живеш на селі. Хіба ти не бачиш, як сюди з міст, з отих справжніх форпостів московських колонізаторів, разом з русифікаторами-вчителями церковно-приходських шкіл , разом із справниками та заробітчанами з заводів і шахт суне та й суне навалою чужа культура і, як лишай, в'їдається в село. Оце-о лихо справді!

— Ну, добалакався до краю. Коли вже справника з заробітчанами змішав в одну купу — далі йти нікуди. Досить! Та й на сходку вже треба мені.— І рушив до вішалки. А звідти вже, кашкет надіваючи, промовив:— А твою, вашу культуру, Саво, ти вже нам у Вітровій Балці показав за ці три тижні. Бачили. А як декому, то вона й віжок коштувала.

Сава Петрович аж трусився весь від злості. Але стримавсь. Як тільки міг спокійно, витяг цигарку, сірники і, вдаючи, що не хоче накурювати в кімнаті, вийшов за двері в коридор. І став, Макара Івановича піджидаючи. Тільки той з кімнати, два кроки од дверей дав пройти йому Сава і ступив раптом назустріч, лютий страшенно.

— Слухай ти, зятику дорогий! А чи не міг би ти часом якось інакше, щоб, знаєш, без хамства? Якщо я засидівся в тебе, так ти скажи просто. У порядних людей це робиться інакше, культурно. А нічого мене при всякій нагоді компрометувати перед сторонніми.

— Я? тебе?— удавано здивувався Діденко.— Виходить, відкрити навіть хоч трохи твоє справжнє обличчя — це значить компрометувати тебе? Нічого собі, хорошої ти думки про себе! А що.ж я говорив такого, ну зайвого, чи що? Навпаки, я ще жалкую, що не сказав Катрі про. твої справжні наміри щодо неї.

— О, та від тебе й цього свинства сподіватися можна!

— Ну, та нічого,— закінчив Макар Іванович,— думаю, що вона й сама тебе розкусить.— І пішов до виходу.

Дорошенко аж тепер згадав про цигарку, що м'яв у пучці,— запалив жадібно. Пройшовся коридором кілька разів.

У розчинене вікно під вітрець підставив обличчя,— заспокоївся трохи. І аж тоді вернувся до кімнати. Підійшов до жінок, що тепер уже сиділи, розмовляючи,— Докія Петрівна— на канапі, малим бавлячись, а Катря — на стільці, незвично, на самому краєчку, напружено рівна. Хотів заговорити, але неприємний якийсь намул від недавньої розмови"* власне, від того, що не за ним лишилося слово останнє, "верхнє",— не давав цього зробити. Все якось думка верталась до останніх слів Макара Івановича. Раптом знайшов засіб. Ніби в жарт нагнувся до малого, полоскотав пальцем і мовив:

— То отакий у тебе батько, Павлухо,— плутаний!— І вже тоді звернувся до Катрі:— Ну що ж, хоч і почнемо.

Докія Петрівна зразу ж і вийшла з кімнати, щоб не заважати їм.

Близько вікна Сава вказав Катрі місце. Приладнав мольберт. А далі, готуючи палітру, став навчати молодицю, як їй треба стояти, та який вираз обличчя йому потрібний. Потім став малювати.

Але робота не дуже клеїлася. Катря у незручній, незвичній позі "радісного збудження" (так Сава загадав) стояла надто напружено, і на обличчі в неї ніяк не виходило ні радості, ні збудження. Як уже не намагалася сама, аби тільки Сава Петрович не приставав із своїми зауваженнями. А що вже лаяла в думці себе! І нащо їй було погоджуватись, навіщо воно їй здалося?! "Відпочила в неділю!" Згадувала суперечку Макара Івановича з ним, і хоч не все зрозуміла як слід, проте почувала, що правда за вчителем. І від цього ще трудніш було силувати себе і в виразі обличчя, і в позі. Тим-то не знати вже яка й рада була, коли Сава Петрович сказав їй годі на сьогодні. Не видно вже гаразд у хаті.