Мати

Сторінка 2 з 82

Головко Андрій

Але Сава Петрович певний себе. "Вода й камінь точить, то гроші й подарунки дівочу впертість і поготів". Разів кілька опікся. А проте хто зна,— може, йому й не завжди отак обходилось. Хіба ж не було Легейдам: викинула стара одіж провітрювати, а з рукава доччиного кожуха червоніє щось — хустка! Новісінька, ще й ярличок з ціною не одірваний. До дочки. Та й призналася, що Сава Петрович подарував. Іще добре, що хоч не пізно виявилось — ще тільки улещав. Порубав батько хустку сокирою, дочку ту бив уже, бив. Слава по всьому селу. А Саві Петровичу й нічого, як з гуся вода. Навіть другого дня в неділю й відправи в церкві не пропустив. Як завжди, шушукався на криласі з попівною. І так, як завжди, і на жінок поглядав скоса.

Ловила й Катря на собі його погляд не раз — настирливий. (Отоді вперше і побачила.) А вдома, після церкви, не встигла ще й поснідати, прибігла сторожева дівчина: Докія Петрівна послали, мовляв, діло якесь є. Катря зразу й подумала на Саву Петровича — його, мабуть, штуки. Відповіла дівчині непевно — нехай, мовляв, пробачить, ніколи зараз. Потім згодом подумала й інше: чого б таки той Сава Петрович? Може, і справді діло яке в учительки є до неї. Повагалася трохи, а нарешті й пішла-таки в школу.

І тільки в двері в кімнату, як назустріч з канапи підвівся Дорошенко Сава, привітний, і мерщій до неї:

— Дуже приємно познайомитися. Ви Катря?

— Катря,— відповіла й подумала: "Уже й ім'я знає. І на "ви". Який ввічливий!" Потім звернулась до Макара Івановича — сидів він тут же в кімнаті^ біля вікна, з газетою в руках.— А де ж Докія Петрівна?

— Зараз зайде. Сідайте, Катре.

Вона сіла на стілець. Помовчали хвилинку. Перший обізвався Сава:

— А вас, Катре, справді, наче сам бог сотворив для цього: позувати художникові. У вас буквально все на своєму місці. У пропорціях просто класичних. І навіть бюст — ніяк не подумаєш, що перед тобою жінка, яка вже годувала груддю,— як у дівчини. Ви даруйте мені за цю одвертість

Катря. трохи знітившись, знизала плечем.

— Але я говорю з вами так одверто,— вів далі Сава,— бо хоч ми і вперше бачимось, але ж не зовсім чужі. Я б сказав навіть — замалим не родичі.— І на здивований погляд Катрі відповів:—А через Павлушу.

— Он ви про що...

— Я так і ставлюсь до вас, як до члена нашої сім'ї. У якійсь мірі.

— Дякую.

Зачувши розмову, з суміжної кімнати вийшла Докія Петрівна з дитиною на руках. Оце ж і був отой самий Павлу-ша, годованець Катрин. З першого ж дня як народився він, лікар заборонив Докії Петрівні годувати груддю, слаба була після родів. А сталося так, що саме в цей час у Катрі померло немовля. Докія Петрівна з Макаром Івановичем упросили Катрю, щоб годувала груддю Павлушу. Так і було потім цілий рік: іноді Катря сама по кілька разів ходила в школу, іноді Степанида, няня Павлушина, приносила до неї додому. А восени та взимку, в непогоду, цілими тижнями Павлуша "гостював" у тьоті Катрі — днював і ночував. Побачивши зараз її, хлоп'я зраділо, заусміхалось. А коли Катря взяла на руки, зразу ж почало шукати рученятком, лізти до неї за пазуху.

— Е!— засміялась Катря.— Нічого вже, Павлушо, для тебе там нема. На ось краще намисто. Диви яке гарне!

Але намисто хлопця зараз не цікавило анітрохи.

— Наполегливий!— усміхнулась мати, слідкуючи за боротьбою сина з годувальницею.

— А це в нього фамільне,— обізвався Сава.— Адже всі Дорошенки були такі — наполегливі щодо цього. Починаючи від самого прадіда Самійла Іовича...

— І зовсім не дотепно!— невдоволено сказала Докія Петрівна, докірливо зиркнувши на брата.

Катря раптом ляснула хлопчика по руці. Злегенька, звичайно. І то не від болю, від образи зайшовся плачем він. Насилу заспокоїла його Катря.

— За що ж це тобі, синку, попало отак?— коли хлоп'я вгамувалось, спитав батько, виглянувши з-за газети.— Чи не за всіх Дорошенків одразу? Починаючи від прадіда до дядечка включно. Щось дуже схоже на те!

Очі Дорошенка метали блискавки на Макара Івановича, а потім, обурений, він одійшов до вікна.

Жінки ще трохи погомоніли про своє. Потім Докія Петрівна, мовби згадавши раптом, сказала Катрі, за чим покликала її.

— Ви тільки пробачте, може, це й дивним трохи здасться вам.— Повагалась, а далі зразу й виклала все:— Сава хоче вас намалювати. Що ви на це?

Катря від несподіванки та подиву не знайшла відразу, що й відповісти. Докія Петрівна зрозуміла це як вагання,— умовляти стала. Що нічого ж тут немає такого. Це завжди художники малюють з натури ("от як і ви, Катре, вишиваєте з узору"). Що це зовсім не трудно. Трохи втомно стояти довго в одній позі — так спочити ж можна.

— Я-то вже знаю на собі,— казала далі.— Чи не для всіх жінок на цій картині сама позувала. Фунтів, мабуть, на десять за цей час схудла. Годі вже з мене!— звела мову на жарт і закінчила:— Зробіть це для мене, Катре! Згода?

Катря здвигнула плечима, на цей раз уже справді вагаючись. Спитала, чи надовго ж це.

— Досхочу,— сказав Дорошенко.— Це не найми.

І затим зразу ж, не чекаючи на відповідь, висунув з-під стіни насеред кімнати мольберт з картиною олійними фарбами. Іще не зовсім закінчена. Деякі постаті на ній були накреслені ще самою вуглиною. Проте Катря побачила виразно все.

На дворі під хатою круг столу чималий гурт за вечерею. На столі, наче гільце, заквітчаний сніп. Огрядний літній чоловік частує гостей. (По манищці, на всі груди, по наличниках на вікнах, по ожередах, що на тлі жевріють, знати — господар путящий.) Веселий, привітний. Якраз чарку подав жінці (самий контур поки що вуглиною), але й зараз уже помітно — по вбогій одежі на ній, що найбідніша, мабуть, з усіх,— мабуть, поден-щиця. Але й вона весела: взявши чарку, саме щось проказує до господаря, певно, щастя йому бажає та довгого віку... Обіч уже й скрипаль лаштується.

—' Весілля, ЧИ ЩО?

— "Останній сніп" картина зветься,— пояснив Сава Петрович.— Обмолотини, значить.

Хвилинку в хаті панувала тиша. І Катря, і учителька мовчки дивились на картину. Сава, скориставшися з нагоди, що не бачать його, оглядав жадібно Катрю і теж мовчав. Тільки мале на руках Докії Петрівни агукало в тиші та Макар Іванович біля вікна шарудів газетою. Ніби хотів показати, що йому й не цікаво зовсім. Проте якраз він і заговорив перший: