Це водилось за хлопцями — матюки. Наслухаються від дорослих, та тоді й самі іноді незгірше за них. Чув цю лайку Павлуша раніш. Але щоб його отак, це було вперше. Аж оторопів хлопець, зблід — як сіра глина. Дехто з хлопців аж сполошився. А він розгублено поправив пасок на собі, убрав голову в плечі, не мовивши й слова, повернувся і пішов геть.
— Це тобі ще не все!— гукнув Артем йому вслід.
X
Увечері, тільки Юхим прийшов з кузні,— саме вмивався біля порога (Орися на руки зливала),— прийшла вчителька Докія Петрівна з якоюсь дівчинкою. Катря в хаті була. Почула гомін біля порога і виглянула з дверей.
А я думаю, хто воно, не впізнала. Ну, ну, заходьте, Докіє Петрівно. Гостею будете.
-т— Та тепер надворі краще,— мовила вчителька і сіла на призьбі, а поряд неї сіла й ота дівчинка.
— Де це ви собі таку підхопили? Давно пора було, щоб хоч до пари!— жартувала Катря.— Чия це?
Докія Петрівна розповіла, що це одних знайомих Макара Івановича, з міста.
Гостювала в Журбівці в тьоті, що за лікарем. А це їде з братом додому. Незабаром уже заняття в гімназії почнуться. Та оце по дорозі й до нас заїхали. За студентських часів друзі були Макар Іванович з її братом. Потім в тюрму засадили його — соціал-демократ. Оце тільки вернувся.
— Та ви, Юхиме, напевне бачили: на картці в нас, студент в окулярах.
— Григор Супрун? Ну, як же не бачив!
— А тепер, мабуть, теж учителює десь?— спитала Катря, не так з цікавості, як — щоб не бути нечемною господинею.
— Ні, він ще студент,— відповіла Докія Петрівна.— Тоді, після учительської семінарії, Макар Іванович одразу ж пішов учителювати, а Григор поступив у Харківський університет. Не закінчив іще.
— І досі?— дуже здивувалась Катря.— Що ж це за наука така? Скільки ж там років навчаються?
— Чотири роки. Якщо, звичайно, вчаться. А то є і вічні студенти.
— Тьотю Докіє!— раптом-обізвалась дівчина, невдоволе-но пересмикнувши плечем.— Ви це так кажете, начебто Гриша винен — нездара чи ледар. Йому ж не дають учитися!
— Хто не дає?— з цікавістю глянула Катря на дівчину.
— Жандарми, вже ж не хто! Ніяк не дають четвертий курс закінчити. Папа іноді жартує, що наш Гриша більше по тюрмах сидить, аніж в університетських авдиторіях. А воно й без жартів майже так і виходить, що — більше.
— А за віщо ж його по тюрмах?
— Вперше — на майовці один жандарм, коли розгонили, ударив Гришу, а він — його. Ну, тоді недовго, всього кілька місяців просидів. А востаннє аж три роки. За "Іскру"1 , за те, що розповсюджував.
— Як же це — іскру розповсюджував?— притишивши до шепоту голос, спитала Катря.— Підпалив щось? Воронь боже!
— І таке скажеш!— засміявся Юхим.—"Підпалив". Та хіба ж це звичайна іскра? Газета так називається. їхня газета, робітничої партії. "Из искры возгорится пламя!" Ото й бояться її падлюки, як вогню. Три роки тюрми, кажеш?— похитав головою.— Не жарт!
Катря згорнула руки на грудях і мовила:
— Лишенько! Три роки у вічі не бачити! Ти, мабуть, дівонько, і не впізнала його?
— Що-бо ви, тьотю! Одразу впізнала.— І стала захоплено розповідати, як це було:— Позавчора. Тільки сіли вечеряти — загупав хтось під вікном, а далі в розчинене вікно: "Добрий вечір!" Гриша!.. І не пам'ятаю вже, як я опинилась надворі. Отямилась, а мене вже Гриша тримає на руках. І тьотя з дядьком стоять тут же, не в кімнаті, а надворі, біля порога.
— Змінився на виду, мабуть, дуже? Дівчина відповіла:
— Худющий, блідий. Останній рік особливо погано йому було: перевели в іншу камеру, на північну сторону. А немає ж нічого гірш, як камера без сонця. Гриша каже. І дядя теж. А він же лікар.
Юхим з усмішкою дивився на дівчинку, потім, не гасячи усмішки, перевів погляд на вчительку. Докія Петрівна відповіла теж усмішкою:
— Бідова! Вона вже й телеграфську азбуку вивчила. "І іавіщо це тобі, Славонько?"— питаю. "Аякже, все може бути. Не тепер. Щоб знала перестукуватись".
Пересміхнулись усі.
— Це так у тюрмі роблять. З камери в камеру,—відповів Юхим на Катрине запитання. Помовчав трохи, а тоді спитав учительку:
— Докіє Петрівно, а що, він з дороги дуже морений?
— А я ж оце того й прийшла до вас. Макар Іванович просив, щоб прийшли.
Юхим зразу ж і загадав жінці лагодити вечеряти.
Уже сідаючи за столика, тут же біля порога, спитав про Артема. Мати відповіла, що не пригонили ще. Та він сам, мовляв, повечеряє.
— Не об тім річ.
— Еге ж, бач,— до розмови пристала й Докія Петрівна,— і мені треба з Артемом побачитись.
— Накоїв уже, мабуть, щось?— краючи хліб, глянув Юхим. —г— Та знаєте...— ухилилась од відповіді Докія Петрівна,— недарма ж і приказка є: малі діти — малий клопіт...
Юхим похмурився, але не став допитуватись. Більше для годиться запросив гостей до вечері. А як учителька відмовилась тим, що вже повечеряли,— підібрав кінець розмови.
— Вам що за клопіт, Докіє Петрівно! Один, та й той уже на дорозі: це ж учитися вище піде. Мабуть, уже й квартира йому є.
— О, йому квартира давно готова,— сказала Катря,— дядько ж у місті.
Докія Петрівна відповіла, що він не в Сави житиме. А потім, щоб чимось заповнити незручну мовчанку, поки вечеряли ті, розповідала, що воно, правда, і Сава згоджується узяти, та Макар Іванович не хоче. У чужих людей договорили квартиру, у дияконші одної. Ніби нічого родина. В гімназії директор сам і порекомендував. Ну, а все за очима. Та ще яке товариство підбереться.
— А ви, Юхиме, кажете — який клопіт!— закінчила Докія Петрівна.— Вистачить на материну голову.
— Та воно так!
І знову говорили дуже загально на ту саму тему — про дітей. Про свою справу до Артема учителька й не заїкнулася. А його з степу все не було. Аж почала вже Славонька нетерпеливитись. Так їй хотілось і до брата швидше, але разом кортіло й на того хлопця подивитись. (Сьогодні в школі у Діденків про нього Павлуша розповідав; і про бійку в степу з хуторянами.) Усе поглядала в той бік. Вона-то перша й помітила куряву на шляху.
— Отару женуть!
Усі теж глянули в той бік. А Остап звівся з-за столика й пішов до воріт, щоб свої вівці залучити.
Повз двір прогонячи отару, Артем додому не забіг. Тільки шпурнув свиту через тин у двір. Та біля воріт з Остапом словом перемовилися. Повернувся згодом, порозлучавши вівці по дворах. І з перелазу просто в повітку пішов чогось. І довго не показувавсь. Аж мусила мати гукнути. Підійшов хлопець, привітався спідлоба.