Я ти пішов-би в груцьку, нехай-би подивився на тебе, бо казав, що ти десь босякуєш, та що з тебе повік хазяїна не буде!
— Та хазяїна справді не буде, я-ж людина письменна, та й незручно мені, в мене-ж одна рука.
— Д ти-ж це як—зовсім, чи ще поїдеш? _— Ще поїду, вчитись треба.
— Та хіба ти ще не навчився, вже мабуть і писарем був-би?
— Та був-би, але мені цього мало, більше хочу.
— І нащо воно більше—каже мати—не їдь, сину, будь тут за писаря! Он у Лахманів така брава дівка, поберетесь, будете любісінько жити та й ми старі якось коло вас будемо.
— Е, мамо, ні— Я людина зараз не та... Ви чули про комсомол? Для мене всього світу мало, а не то що ваше маленьке село з Лахманів-ською дівкою.
— Та так-так... тепер уже мати не потрібна... вигодувала, до церкви носила, приобщала, сповідала, а тепер вони тобі революцію, комсомол... Мати втирає брудним фартухом сьози і всовіщає Петра.
VI
Петро ходив степами. Давно він був отут. Он велика могила— кладовище. Там колись Петро з матір'ю на проводи просили крашанки, паски...
Д он баштани. Давно... Ой давно він рвав своїми власними руками кавуни, дині.
Курінь на баштані здавався Петрові чогось таким рідним, любим. Стоїть собі з дрючків стулений, обсипаний сухим бур'яном, а на ньому якась подерта ряднина, сушиться насіння од динь та кавунів. Біля куріня роями літають золото-зелені мухи, бджоли.
Дівчатка взялись за руки, крутяться вінком і на ввесь степ: "я цыганка, а ты цыган Выходи ко мне на выгон", а тоді другу:
"продай жінко всі спідниці
чум-чара чуррара Визволяй мене з темниці
ку-ку!".
Петро підійшов до куріня.
Дівчатка нарізали кавуна й довго розглядали Петрову "іскуствену"
РУНУ-
Оповідав Петро, де він був, і почав звати кожну на ймення, що він мовляв ще не позабував нікого.
— Я це, здається, Маруся Башличка?
Маруся засоромилась і лагідно клала до рота скибку кавуна.
Руса коса легенько гойдалась у неї на плечах, ніжно торкалась об червоні круглі щоки, одна половина високого лоба вкрита волосям, що спадало на око, тоненькі брови, під карими очима темні плямочки, маленький носик. Коли вона в профіль на груди спустить косу, то подібна до мадони.
Марійка ще буде рости—подумав Петро, вона ще скидається на дівчинку, хоч стегна вже, як у дорослої женщини, й ноги втілі, ніби виточені.
Маруся поклала на тачку гарбузів і зібралась везти до хати.
Пішов з нею й Петро—по дорозі.
Йшли мовчки, а згодом Маруся несміливо:
— Ходімте до нас... побачуть Вас Олекса та мама.
— Добре. Петро взяв одного гарбуза за волики та допомагав Марусі везти тачку.
VII
1921 рік залишив велику рану Башликам.
У Марусі вже не було батька, брата другого, терпіли голодуху, попродали все з хати.
Велика простора кімната—пуста.
Стоїть незастелений стіл, по боках два давні-давні вазони з фікусами.
Олекса, старший брат Марійчин, радо розмовляє з Петром, згадував його минуле.
Олексині маленькі очі щиро всміхалися, прищики, що пшоном виступили на чолі, робились червоні, наливалися кров'ю.
— Д Марія в нас уже дівка. Показував на Марусю Олекса. Маруся взяла кухоль води, поливала вазони й зиркала на Петра. У Петра очі задумані, на брови падав великий чуб, стомлене лице,
куточки губ надавали йому чогось молодого й доброго. Заклопотаний.
— Чого ти, Маню, така сумна?-Питав він Марусю, що обіперлася зараз на лікті й дивилася в вікно.
Маруся пишно опустила голову в землю, щоки загорілися, брівки трішки здрігували. Вона підвела голову на Петра, здула губами волосся, що лізло їй у рот, і промовила:
— Та... так.
Олексі нічого було робити і він вийшов. Маруся Петрові подобалась.
— Маню, а чого ти не носиш Червоної хусточки?—в Харкові всі Комсомолки носять.
— Бо немає... та я й не Комсомолка... Олекса Комсомолець, а ніколи мене й на збори не покличе—вредний...
— Маню, я щось тобі напишу, а ти даси відповдіь, добре? —— ñ що-ж ви мені напишите?
Вона то опустить голову вниз, то підведе на Петра. Петро написав:
"У тебе гарне личко, брови...".
Маруся прочитала. Щоки ще більше зачервонілися, брови стали наче рівнішими, груди під синенькою кохточкою здрігували.
— Ой., що-ж вам написати?., я не знаю...
— Ну ось я напишу ще:
"Ти мені подобаєшся, а чи подобаюсь я тобі?". Маруся уставилась у вікно, зробила серйозне лице, потім усміхнулась, подумала, погризла легенько оливець і написала: "Подобаєтесь". Петра наче кинуло в жар і він швидко промовив:
— Знаєш що Маню, я маю з тобою багацько говорити!..
— Добре...—Ой чекайте, корова на тачці гарбуза гризе... Вибігла, а Петро думав:
"Гарна вона, свіжа, здорова, з неї можна людину зробити".
VIII
Вечір упав прямо на Марійчину хату. У вікнах на селі засвітилися жовті вогні.
В полісаднику, де акації вкрили дерев'яний дах та листочками шаруділи об шкло віконця,—Маруся й Петро.
— Ти, Маню, не звертайся до мене на "Ви", адже-ж ми росли в одному селі, ще колись укупі й гралися. Пам'ятаєш, як у тому вашому сараї, де ссипали вугіля...
— Ой... я не пам'ятаю, тихше, бо мама спить біля цього вікна й почує.
— Поцілуй мене, Маню!
Маруся усміхнулась, глянула на Петра, потім упала йому в груди, як злякана птичка—засоромилась, тоді жалібно подивилася йому в вічі:
— Та... краще завтра.
— Ні, я хочу сьогодні,—це по меншовицькому, ти чула про меншовиків? Треба по більшовицькому—сказано—зроблено.
— Ну то добре...
В полісадник упав камінчик і покотився до Марусіних ніг. Потім голос:
— Товариші, прошу слова!
Маруся пізнала Олексин голос і крикнула.
— Собраніє одкрито, просимо! Олекса підійшов:
— Сьогодні Загальні Комсомольські Збори. Ходімте?
— Обов'язково!—Петро швидко встав. Пішпи. На вулиці до них пристали ще Комсомольці.
— Ти нам зробиш доклад про роботу Харківської організації. Петро згоден. Зібралось багато Комсомольців і направились до Комсомольського клубу.
Затягли пісню.
Місяць лив на село слабеньке проміння, обливав юрбу Комсомольців, голови хат, а Комсомольська пісня виривалася з молодих грудей і тонула в синьому вечорі.
IX
Петро сидів за столом і писав вірші. Відчинилися двері й тихенько, щоб не заважати Петрові процювати, увійшла Марусина мати.
Жовте зморщене обличчя, зпід подертої хустки недбайливо виглядало волосся, на носі низько висіли окуляри, в бровах та очах щось подібне до Марусі.