Мартинові небилиці

Сторінка 2 з 3

Воробкевич Сидір

Летимо ми кожної хвилі двадцять без двох кроків, а я навіть і не попантрив, як небогу тупиця-сокира, мов бритва, надвоє перетяла. Жену, вітри, соколи переганяю, мені і на ум не приходить, що я лише на передніх ногах тої вражої кобили сиджу. Оглядаюся назад себе: о Боже милостивий, що я бачу! Цілісінький зад кобили, два хвости і задня нога лежали на роздоріжжю, а лошатко, що вжеребилось таки з сідлом, вуздечкою і підківками, не молоко, лише овес ссало.

Як я то побачив, аж стрепенувся, перехрестився, потис кобилу в самий зад острогами і понісся у світ мов та хмара, бо пізнав, що на мене, дух святий перед нами, самий рогатий, куцохвостий чорт напосівся. Зі страху, чи з чого, почав у мені і дух завмирати, а до того іще і дощ так люнув, як з коновки — всі рубці на мені сухими поставали. В сій біді і я не зауважив, що топорище так намокло, що аж корінь пустило і зеленим явором так скоро почало рости, що майже під саме небо сягало. О, недоле моя гіркаї Як то збутися непевної, несамовитої огиди-ко-били? Щоб її був смуток знав, а не я! Але як одна біда іде, то і другу веде. Щоб неволі позбутися, треба на явора лізти.

Почав я на того явора лізти, а йому і кінця нема... Лізу я, та й лізу, і долізти годі. Не думав я, що до неба так високо і далеко. Рад би я в долину злізти, та де ж тому голова, на яворі і одного крачка не було, — причепилося до мене лихо ногами і руками, як реп'ях кожуха. Лізу і лізу, аж тут переді мною щось загриміло, і віз великий, драбинястий не летить, ні, таки добре треба було очі нащурити, щоби його побачити. Ага, думаю собі: "Недалеко до неба, Бог колачі везе. Лізу я дальше, а то щось так ясно блисло, що аж ляк побирав. Якби не окуляри на бороді, то був би осліп, а так лиш трохи вуса підсмалило. Ага, знаю, що то значить: то махає архангел небесною шаблюкою. Лізу я дальше, а тут велика-велика рогачка. Бідна ж головонько, як же тут проминути, таже при мені і гроша нема! Клопоте мій солений! Через рогачку до неба не пускають, а на землю як злізти, коли на яворі і одної галузи нема? Аж тут летить якась птаха, страх на ню і поглянути. Голова, як у змії, крила довгі, як у вітряка, а так вона ними збивала, що безпечно до неба чути було, а на ногах, кажу вам, такі пазурі — довгі-довгі, як той серп.

— Чого ти тут шукаєш, грішний чоловіче? Ходи зі мною, я тебе в той край занесу, якого ще вухо не видало, о якім око не чувало.

Гм, гадаю собі: "Там ще ти не був, Мартине, а чоловік чим більше бачить, чим більше знає, то через решето і сито пролізе".

— Коли твоя ласка, то візьми мене з собою, — сказав я тій птасі; вона довго не надумувалася, ухопила мене в свої пазурі і понесла так скоро, аж хмари пробивала.

Вже не знаю я, як довго ми летіли, — знаю, що дуже довго; було коли й зі звіздами і хмарами познайомитись; видів я навіть, як там сніг, дощ і град приправляють, і я не одно був би ще бачив, але всьому та великан-птаха виною, вона мене на землю спустила, а сама понеслася в незнані простори безконечного неба.

Гей — гейби Кошничок — кошик Чепчик — шапочка

ГРУША

Слухайте, як я тут смерть в шори убрав. Отут на призьбі сидів я собі раз, не вчора то діялось, тоді ще люди галушками не давилися — сидів я, але не веселий. Бачите оту грушу, — вона моя радість, моє все! Родить вона грушки, як ті дині, а солодкі, як цукор. Та що з того, чорт з неї хосен* мав! Вражі хлопці як тих грушок засмакували, то хоч я не одному чуприну загрів, сверблячку, що за вухом сиділа, відшептав, хоч моя собака не одному і литку нап'ятнила, проте все та пуста погань до тої груші так унадилась, як ті горобці до коловатниці*; щороку так обносили, що мені ні одної дозрілої грушки не осталося. От тому був я тоді невеселий. Сонечко вже до заходу клонилося, я вже і позівати почав, вже на сон грядущий молитви говорив, аж тут став переді мною якийсь старець і проситься на ніч.

— Та чому ж ні, прошу до хати! — кажу я.

Тут дав я старому повечеряти, напився він і чарку легкого вишняку, бо кріпкого не хотів, на припічку я йому постелив, дав чисту подушечку і кожушок і просив його, щоби ліг собі спочивати.

— Ще чаш, шинку, — сказав він мені, — треба ще Гошподеві помолитись...

Так коло опівночі ліг він і спав мирно і тихо, як той праведник Божий. Рано, ледве що зоряло, вже дід на ногах...

— Нате, дідику, тих грушечок на дорогу; дуже вони добрі, стало би їх мені на цілу зиму, та вражі хлопці геть їх обносять.

— Не журишь, шинку, більше не будуть, вші вони до грушки прироштуть, жліжуть ж неї аж тоді, як їм шкаже добрий Мартин: "Жліжте!"

Так сказав старий і пішов, а я аж сторопів. Звідки він знає моє ім'я? Як смеркалося, ха-ха-ха! — угадайте, що було на груші? Грушки!

Добре, грушки, але і п'ять чортиків-хлопців! Так приросли до груші ногами і руками, як та муха до меду, і ні руш з місця. Сиділи вони там, як пугачі, і кукали цілу ніч, як зозулі. Рано, як зовсім зціпли і як той кленовий лист тряслися, сказав я: "злізьте!" — і всі пустуни позлізали і так метнулися навтікача і драла, що всіх зайців пополошили. Відтоді стереглися хлопці моїх грушок, як вогню, ніхто їх не дотикався, всі вони достигали і комірчину наповняли.

Кілька років потім — ви знаєте, що і желізо стирається, а вік прожити, не поле перейти, стало мені якось тяжко у грудях, якась вража задуха-недуга в печінки влізла, в боку як ножем кололо-різало і дух з тіла випирало. Хоч я на ладан уже дихав, бачите, був уже на Божій дорозі, хоч уже я приладив дошки на свою домовину, то все жити старому дідуганові хотілося.

Було то в саму осінь; на груші такого дару Божого — більше плоду, ніж листя; рад був я хоч одну з'їсти, та душа не приймала. Слабість — не радість. Сиджу я собі сумний, сумний, як той осінній день, аж щось страшного надходить до моєї хати. Білий череп без очей, без носа, без усього, кістяні руки держать гостру косу, а кості ніг при кожнім кроці так лячно дзвенять, що аж мороз тілом трясе. Ага, думаю собі, вже смерть за тобою прийшла.

— Збирайся в дорогу, пане Мартине!

— Зараз, паніматочко... Я добре знаю, що сей світ — позичений цвіт. Ох! ох! ще забаглось... а... я... я...