— Ви гадаєте? — кинув Ластіг. — Не забувайте, що ці люди втекли з Землі так, як тікали зі своєї батьківщини перші американські колоністи. Може статися, вони зустрінуть нас без особливого ентузіазму. А може, навіть спробують прогнати або вбити нас.
— Ми добре озброєні. Нічого вони вам не зроблять. Ну, давайте зайдемо ще в оцей будинок.
Але не встигли вони перейти газон, як Ластіг враз застиг на місці, дивлячись кудись удалину.
— Сер... — промовив він.
— Що там таке, Ластігу?
— О сер, що я бачу... — тільки й спромігся сказати Ластіг і заплакав. Пальці у нього конвульсивне стискалися, тремтіли, а на обличчі було здивування, радість і недовіра. Здавалося, він от-от збожеволіє від щастя. Ластіг ще раз подивився на вулицю і раптом побіг. Він спотикався, падав, схоплювався і знову біг, викрикуючи: "Дивіться, дивіться!"
— Не пускайте його! — вигукнув капітан і кинувся навздогін.
Ластіг щосили мчав вулицею. Він звернув у якийсь двір і скочив на ґанок великого будинку з залізним флюгером.
Коли Гінкстон з капітаном, задихаючись од швидкого бігу в розрідженому повітрі, вбігли у двір, Ластіг щосили грюкав у двері, ридаючи й щось вигукуючи.
Двері розчинились, і на порозі стали двоє старих.
— Бабусю! Дідусю! —скрикнув Ластіг.
— Дейвіде! —запищали старі й кинулися йому в обійми. — Дейвіде, о Дейвіде! Скільки років ми не бачилися! Як ти виріс, хлопчику, як змужнів! О Дейвіде, як же ти поживаєш? — говорили вони, ляскаючи його по спині й оглядаючи з усіх боків.
— Бабусю, дідусю! —схлипнув Дейвід Ластіг. — У вас чудовий вигляд, просто чудовий!
Він брав їх за плечі, повертав, цілував, плачучи рясними сльозами, знову одхиляв їх і, моргаючи червоними повіками, вдивлявся в сухеньких старих. У небі сяяло сонце, повівав вітерець, навкруги зеленіла трава, і двері до будинку були широко відчинені.
— Заходь же, хлопчику, заходь. У нас саме свіжий чай з льодом. Нап'єшся досхочу.
— Я тут з друзями, — Ластіг обернувся і, сміючись, несамовито замахав рукою до капітана з Гінкстоном. — Капітане, ідіть сюди.
— Добридень вам, — привітали їх старі. — Просимо до господи. Дейвідові друзі — наші друзі. Чого ви там стоїте?
У вітальні старого будинку панувала прохолода. В кутку поважно цокав високий бронзовий дідівський годинник. На широких канапах лежали м'які подушки, а вздовж стін на полицях стояли книжки й висів пухнастий рожевий килим. Крижаний чай з запітнілих склянок приємно холодив спраглі уста.
— За ваше здоров'я, — сказала бабуся, підносячи склянку до своїх сліпучо-білих зубів.
— Чи давно ви сюди потрапили, бабусю? — запитав Ластіг.
— Відразу після смерті, — різко відказала вона.
— Відразу після чого? — перепитав капітан і поставив склянку.
— Так, так, — кивнув Ластіг. — Вони померли тридцять років тому.
— Ви сидите так, ніби нічого й не трапилося! — загорлав капітан.
— Тихше, не кричіть, — підморгнула йому стара, і очі у неї лукаво засвітилися. — Хто ви такі, щоб вимагати пояснення, чого в світі все буває так, а не інакше? Ось ми тут, перед вами, і цього досить. Що таке життя? Хто ним керує, для чого, чому і де саме? Ніхто цього не знає. Нам відомо лише, що ми живемо знов, і з нас цього досить. — Жінка підійшла до капітана і простягнула свою тонку руку. — Помацайте-но. — Капітан взяв її за зап'ястя. — Правда, живе тіло? — запитала вона.
Капітан ствердно хитнув головою.
— Ну, то навіщо ставити непотрібні запитання? — з тріумфом мовила вона.
— Ми просто ніколи не думали, що побачимо таке на Марсі, — сказав капітан.
— А от довелося побачити. Не помилюся, коли скажу, що кожна планета ховає в собі дива, які свідчать про те, що путі господні недовідомі.
— Оце і є небо? — запитав Гінкстон.
— Яка дурниця! Звичайно, ні! Нам просто дозволили пожити ще раз на білому світі. Ніхто не сказав нам — навіщо. Але ніхто не говорив нам цього й на Землі. На тій, звідки ви прилетіли. Може, перед дим ми жили ще на якійсь Землі?
— Доречне запитання, — зауважив капітан.
З обличчя Ластіга не сходила посмішка.
— Господи, як приємно вас бачити, — повторював він.
Капітан підвівся і недбало кинув:
— Ну що ж, треба йти. Спасибі за частування.
— Але ви, звичайно, ще завітаєте до нас, — сказали старі. — Приходьте сьогодні вечеряти.
— Дякую, ми постараємося... У нас сила роботи. Мої люди чекають в ракеті і...
Капітан враз замовк і обернувся до дверей. Знадвору долинув людський гомін, вітальні вигуки.
— Що там таке? — запитав Гінкстон.
— Зараз дізнаємося.
Мить — і капітан Джон Блек вискочив з дверей, перебіг через газон і опинився на вулиці марсіанського міста.
Люки ракети були відчинені навстіж, і весь екіпаж ринув надвір, вимахуючи руками. Перед ракетою зібрався натовп місцевих жителів, з якими змішалися члени екіпажу. Усі розмовляли, сміялися, потискали одне одному руки. Люди танцювали з радощів. Натовп вирував. Ракета лежала порожня, всіма забута.
На сонячній галявині духовий оркестр вдарив марш. Весело басували підняті вгору труби, вигравали сурми, гули барабани, висвистували флейти. Золотоволосі дівчатка підстрибували од захвату. Хлопчаки гукали "ура". Гладкі джентльмени частували всіх десятицентовими сигарами. Мер міста виголосив промову. Потім усіх членів екіпажу захопили в полон родичі. Батько брав сина за одну руку, а мати чи сестра за другу, і розводили їх по малих котеджах та великих будинках.
— Стійте! — закричав капітан Блек.
Але двері з грюкотом позачинялися.
Чисте весняне небо пашіло спекою. Десь за рогом завмерли останні звуки оркестру, і все стихло. Лише ракета самотньо виблискувала на сонці.
— Залишили! — сказав капітан. — Вони залишили корабель! Ну, я ж їм покажу! Порушити мій наказ!
— Не судіть їх надто суворо, сер, — озвався Ластіг. — Адже всі вони зустріли своїх давніх друзів і родичів.
— Це їх зовсім не виправдовує!
— Подумайте, що вони відчули, побачивши біля корабля знайомі обличчя!
— Їм було наказано сидіти в кораблі, дідько б їх узяв!
— Але що б ви самі робили на їхньому місці, капітане?
— Я б виконав наказ... — капітан завмер з роззявленим ротом.
По залитому сонцем тротуару до них широким кроком прямував, посміхаючись, високий молодик років двадцяти шести з чистими синіми очима.