1-й чоловік (до нього). А ти чого тут? Зараз же геть звідси, вошивець!
Хламушка. Не хвилюйтеся, дяденьку, нам із вами не по дорозі.
1-й чоловік. Ще б пак по дорозі! Тобі, сволоті, одна дорога — в пекло.
Хламушка. А що ж? Я з охотою. Хоч у пекло, аби тепло, той же курорт.
1-й чоловік. Тьфу!
Увіходить Приятелів — начстанції, товстий, червонопикий, у формі, і Панаженко — агент для відсилання вантажу, хмурого вигляду, сухий, із довгими рудими вусами.
Приятелів (мерщій починає гримати). Це що таке? Що за непуття? Знов мішочники. Зараз же забирайтесь звідси!
1-й чоловік (пробує суперечити). Ну, ну, ти, потихше. Тепер не старий режим...
Приятелів. То ти ще базікати! Ану, куме, візьми їх як слід.
Панаженко (мовчки бере 1-го чоловіка за комір). Ви-німайся! (Виштовхує його через задні двері.)
1-й чоловік. Як ти смієш? Ми паса...жири. (Зникає.) Приятелів. Геть усі!
Панаженко. Пасажири? То ось тобі квиток... (б'є одного по шиї), а ось і плацкарта. (Б'є другого.)
Виштовхують усіх, крім Хламушки.
Приятелів (до Хламушки). А ти чого, мерзото? Зараз же геть, вошивець!
Хламушка. Дозвольте погрітись, дяденьку, змерз дуже.
Панаженко. Я тобі так нагрію...
Хламушка тікає. Обидва сідають ліворуч за стіл на авансцені.
Приятелів. Теж... пасажири... публіка... Гей, вартовий по станції!
Буфетник (з місця). Слухаю, вашескородіє. Приятелів. Службовий поїзд готовий?
Буфетник (також). Так точно, вашескородіє. Приятелів. Зараз же подавать на першу путь. (Свистить у свисток.)
Буфетник гуде в маленьку дудочку й зараз же становить на стіл тацю, на якій стоять підряд великий мідний чайник і чотири чашки.
Приятелів. Товариш машиніст, розводьте пару. Панаженко дістає з кишені пляшку коньяку і вливає в чайник. , Приятелів. Одправляй.
Панаженко наливає дві чашки, обидва беруть і п'ють.
п р и я т е л і в. Станція Плутанина , поїзд стоїть три хвилини. Давай третій. (Панаженко тричі дзвонить по чарці.) Поїхали!
П'ють. Буфетник виходить.
Приятелів. Добрий коньяк, це, мабуть, ще петлюрівський.
Панаженко. Куди йому, куцому, це ще особоуповнова-женого Союза городов 3.
Приятелів. Це все добре, але чого це немає звісток з Чортового тупика ? Чи одержали вони останні вагони, чи ні? Як би нам не влипнути, куме? Невже ж вони і досі не продали вантажу?
Панаженко. Певно, що не продали. Це ж не коньяк або цукор — військовий одяг одразу не сплавиш.
Приятелів (затуляє йому рота). Тс, дурний, роззявив пельку (озирається) на всю станцію... військовий одяг! Чорт горлатий! Я гадаю, що треба б тобі-з'їздити туди, щось мені непевно.
Панаженко. Що ж, можна і з'їздити. —
Приятелів. Да треба б ще кудись пересунути ці два вагони, а то якраз хтось наскочить.
П а н а ж е н к о; Нехай наскочить,— маємо акта, що осі перегоріли... діло чисте.
Приятелів. У тебе все чисте... Ну, то коли ж поїдеш на Чортів тупик?
Панаженко. Та про мене хоч і завтра.
Приятелів (повеселішав). Ну, то й добре! Станція Чортів тупик, поїзд стоїть цілий рік. Одправляй! .
Панаженко наливає й дзвонить тричі.
Приятелів. Поїхали.
П'ють.
Ну, й знаменитий же коньяк, ха-ха-ха! Машиніст, розводь пари, сукин сину!
Панаженко виймає з кишені другу пляшку і вливає в чайник. Приятелів. Рушай далі. (Наливає чашки.) Станція "Кінці в воду", немає ні проїзду, ні проходу. Ха-ха-ха! А ми проїдемо, матері їх біс. Ха-ха-ха!
П'ють.
І самі поїдемо, і Марусю візьмемо, ну й гарна ж дівчина, бодай її,— прямо аж за серце бере!
Панаженко. Гарна то гарна, та до рук не йде. Краса-виця, що з-під столу кусається. На цю, брат, станцію не доїдеш, пари нестане, схід дуже крутий...
Приятелів. Хто я? Да коли я схочу, то сьогодні ж моєю буде! Сьогодні ж! Га! Я їй покажу, як мною нехтувати! Батька з сторожки вижену, не покориться — силою візьму. (П'є.) Хіба вже я не начальник станції? Не таких брав.
Увіходить Маруся.
Приятелів. Марусю! Марусечко! (Зводиться на ноги.) Станція моєї душі, паровоз мого серця! Тільки-но про вас розмовляли, вірите, аж у голову вдарило (хитається), як вас побачив.
Маруся (здержуючись). Федоре Мироновичу, невже ж ви справді звеліли батькові вибратись? Хіба ж так можна, він же хворий, старий, увесь свій вік працював на станції. Куди ж я його діну, та ще зимою?
Приятелів. Що робити, що робити, Марусю, я ж тут не при чому. (Розводить руками.) Начальство примушує — циркуляр. Нічого не поробиш — він же не може працювати, ну, значить, треба очистити квартиру,— закон.
Маруся. Це неправда! Не може бути такого закону, ви самі не хочете, самі. О, благаю ж вас, змилуйтеся, куди ж нам дітися зимою. Йому ж і виходити не можна, він умре, коли його винести з теплої хати, ви розумієте,— умре. (Плаче.)
Приятелів. Ну, от уже й плакати. Заспокойтесь, сідайте. (Силою сажає її за стіл.) Випийте ось чаю. (Подає їй чашку, вона одштовхує.) Ви ж самі винуваті, Марусю, конеш-но, якби ви... (стишуючи голос) як би ви схотіли, то, може б, я що й придумав... але ж ви й дивитися на мене не хочете... а я вас так кохаю, що аж серце горить...
Маруся плаче.
Слухайте, тут незручно розмовляти. (Схиляється до неї.) Приходьте до мене сьогодні увечері, коли згодитесь на мої умови... то я для вас все зроблю — все. (Обіймає і цілує.) Ластівка, зіронька моя коньячна.
Маруся (зривається на ноги). Геть! Так ось яка ваша правда! Коли в мене батько вмирає, ви нас на вулицю викидаєте, та ще примушуєте, щоб я за його життя честю своєю заплатила! Ґвалтівник, душогуб проклятий! І я ще перед ним плакала, благала. То добре ж! Не діждете, щоб я вам покорилась. Зараз же напишу в армію про всі ваші шахрайства з вагонами, з військовим вантажем. Ви думаєте, я нічого не знаю?
Обоє зриваються на ноги.
А! Злягались. Ви думаєте, я не знаю, як ви вагони на другу станцію переправляєте, де ваші приятелі їх з аукціону продають, а гроші вам посилають?
Приятелів. Да ти з глузду з'їхала! Що ти брешеш! Брехня!
М а р у с я. А! Брехня? Може, хочете, щоб я сказала, на яку станцію?
Панаженко (хапає її за руку). Та ти що брешеш, суко!
Маруся. Геть! На станцію Чорний тупик.
Обидва кидаються на неї, хапають за руки і затуляють рота.
Панаженко. Мовчи. Акторка паршива. Уб'ю! Маруся. Геть! Пустіть! Кричати буду! (Виривається й утікає.)