— Як це так, ragazzo?31 — мовив він. — Ми так пізно знайомимося? А втім, повір мені, що я давно тебе знаю... Авжеж, ти зразу впав мені в око, і я переконався у твоїх чудових здібностях. Як же це я міг знов забути про тебе? Але всього не втримаєш у пам'яті... Скажи ж бо мені, як тебе звати? Мені треба знати тільки твоє ім'я.
— Мене звати Маріо, — тихо відповів юнак.
— Ага, Маріо! Чудово! Гарне ім'я, дуже поширене. I до того ж давнє, одне з тих, що нагадують про героїчні традиції нашої батьківщини. Браво! Salve!32 — I, випнувши криве плече, Чіполла привітав його простягненою навскоси рукою з долонею догори, як віталися стародавні римляни. Мабуть, він був уже трохи п'яний, та це й не дивно; але говорив він, як і досі, дуже чітко й плавно, хоч тепер і в його інтонації, і в поведінці з'явилося щось схоже на пересиченість турецького паші, якась вередливість і пиха.
— Отже, любий Маріо, — повів він далі, — добре, що ти сьогодні прийшов, та ще й обмотав шию такою гарною хусткою, вона тобі страх як личить, мало котра з дівчат, чарівних дівчат Торре ді Венере, встоїть перед нею...
Від стіни, звідти, де ще недавно стояв Маріо, почувся сміх — це Джованотто з войовничою зачіскою, з курткою, перекинутою через плече, зареготав безцеремонно й глузливо.
Мені здалося, що Маріо стиснув плечима. У кожному разі, він здригнувся. А може, тим рухом він хотів приховати свої справжні почуття, показати, що йому байдуже і до хустки, і до чарівних дівчат.
Кавальєре мигцем глянув униз.
— Не будемо звертати на нього уваги, — сказав він. — Мабуть, він заздрить, що твоя хустка подобається дівчатам, а може, й тому, що ми з тобою так приязно розмовляємо тут, на сцені... Коли він хоче, я нагадаю йому кольку. Мені не важко. Але скажи мені, Маріо: сьогодні ввечері ти розважаєшся... А вдень працюєш у галантерейній крамниці?
— У кав'ярні, — поправив його юнак.
— Тобто в кав'ярні! Ось і Чіполла раз дав маху. Ти cameriere33, виночерпій, Ганімед, це мені подобається, ще одна згадка про старовину. Salviette!34 — і, на радість публіки, Чіполла знов стародавнім римським способом привітав Маріо.
Маріо також усміхнувся.
— Але раніше я був якийсь час продавцем у Порто Клементе, — додав він, наче виправдуючись. У його словах було чисто людське бажання помогти ясновидцеві, дати йому провідну нитку.
— Так, так! У галантерейній крамничці!
— Там продавалися гребінці й щітки, — ухильно відповів Маріо.
— Хіба я не казав, що ти не завжди був Ганімедом з серветкою на руці? Коли Чіполла й дасть маху, однаково на нього можна покластися. Скажи, ти мені віриш?
Маріо зробив якийсь непевний жест.
— Це половинчаста відповідь, — мовив Чіполла. — Мабуть, нелегко здобути твоє довір'я. Навіть мені, як я бачу, доведеться важко. Твоє обличчя замкнуте, на ньому лежить печать смутку, un tratto di malinconia...35 Скажи мені, — з цими словами він схопив Маріо за руку, — ти чимось журишся?
— No, signore!36 — відповів Маріо швидко і впевнено.
— Ні, ти чимось журишся, — наполягав штукар, владно відкидаючи ту його впевненість. — Хіба я міг цього не помітити? Не пробуй обдурити Чіполлу! Звичайно, винні дівчата, швидше, одна дівчина. Ти журишся через кохання.
Маріо рішуче похитав головою. Тієї миті біля нас знов почувся глузливий регіт Джованотто. Кавальєре прислухався. Погляд його блукав десь по залі, але сміх він вислухав уважно, а тоді, як уже раз чи двічі під час розмови з Маріо, ляснув через плече нагайкою, щоб підбадьорити своїх маріонеток на сцені. Але тут його партнер мало не втік: здригнувшись, він раптом обернувсь і кинувся до східців. Навколо очей у нього виступили червоні плями. Чіполла ледве встиг затримати його.
— Стривай! — гукнув він. — От тобі й маєш! Ти хочеш утекти, Ганімеде, у найкращу хвилину, чи майже в найкращу! Почекай, і я тобі обіцяю диво. Обіцяю переконати тебе, що ти журишся надаремно. Твоя дівчина, — її тут усі знають, — вона... як же її звати? Стривай-но! Я прочитав її ім'я в твоїх очах, воно крутиться в мене на язиці, та й тобі; самому кортить його сказати.
— Сільвестра! — гукнув знизу Джованотто. Кавальєре й оком не змигнув.
— Бувають же такі нахаби, — зауважив він, навіть глянувши в залу і звертаючись тільки до Маріо. — Бува такі крикливі півні, що співають, коли треба й коли не треба. Він вихопив у нас із тобою ім'я просто з уст, та ще, певне, й гадає, ледащо, ніби має на це якесь особливе право. Та хай, навіщо він нам! Але признайся: Сільвестра, твоя Сільвестра — чудова дівчина, правда ж? Справжній скарб! Серце завмирає, коли бачиш; як вона йде, дихає, сміється, така вона гарна. А її повні руки, коли вона пере і, стріпнувши головою, відкидає з чола кучері? Ангел небесний!
Маріо втупився в чарівника, витягнувши голову. Він наче забув, що стоїть на сцені і його бачить публіка. Червоні плями збільшилися, ніби він підмалював очі. Я рідко таке бачив. Його товсті губи були ледь розтулені.
— Той ангел журить тебе, — вів далі Чіполла, — чи, швидше, ти журишся за ним... Це різні речі, любий мій, повір мені, зовсім різні речі! У коханні завжди бувають непорозуміння, можна навіть сказати, що ніхто стільки не свариться, як закохані. Ти, певне, подумаєш: що знає про кохання цей Чіполла зі своєю маленькою фізичною вадою? Помиляєшся, він знає про нього багато чого, він глибоко проник у таємниці кохання, і до його думок варто прислухатись. Та облишмо Чіполлу, зовсім забудьмо про нього і вернімося до Сільвестри, до твоєї чарівної Сільвестри! Що? Невже вона віддає перевагу якомусь крикливому півневі, і він сміється, а тебе плач бере? Проміняти на когось іншого тебе, такого щирого, симпатичного хлопця? Нізащо, і ми знаємо це, Чіполла і вона. Коли я ставлю себе на її місце і мені доводиться вибирати між таким просмоленим телепнем, як він, солоною рибиною, морською черепахою, і Маріо, рицарем серветки, що спілкується з вищими колами, вправно подає чужоземцям напої і палко, щиро кохає мене, то присягаюся, моєму серцю не важко зробити вибір, я добре знаю, кому подарувати серце, кому вже давно, червоніючи, подарувала його. Час уже тобі самому побачити це й зрозуміти, мій вибранцю! Час тобі побачити й пізнати мене, Маріо, коханий мій... Скажи, хто я?