Це така партія є, більшовицька... Вона бореться за робітників і за всіх трудящих, щоб їм краще у світі жилось. Я от пояснити тобі як слід не можу, але борються вони за весь трудовий народ...
— Говори, Мар'яно, говори все... Не бійся...
— Та я не боюсь... Ти клятву мені дала... Так ось цар дуже ненавидить більшовиків, на каторгу їх висилає, до в'язниць садовить, а більшовики все одно діють скрізь... І в містах, і в селах тепер діють... З ними нічого не можна зробити. Максим мені розповідав, що не довго вже й ждати. Буде знову по всій Росії дев'ятсот п'ятий рік. Тільки вже не такий, як був, бо народ тепер озброюється...
— А в нашому селі, крім Максима, теж є отакі... більшовики?..
— Не знаю... Про революцію говорив, що буде... Буде революція! Г полетить, каже, царська корона, рушиться самодержавний трон. Панську землю тоді заберуть селяни. І земля, і ліси, і ріки — все належатиме народові. А на заводах та фабриках порядкуватимуть робітники...
Ольга жадібно слухала Мар'яну.
— Говори, сестро, говори... Нічого не втаюй.
— Я б, може, і не прийшла до тебе, Ольго, та він мені... Максим... передав книжки заборонені і прокламації передав. Поміж селянами їх розповсюджують наші хлопці й дівчата.
— І не бояться? От молодці! А хто ж саме?
— Та хто?.. Іван Бережний, Павло Решетняк, Микола Снігур... Хлопці вірні, надійні... А оце була пожежа. Хтось панські скирти підпалив і маєток... І кілька хуторів згоріло. Стражники всюди шастають, соцькі... можуть бути обшуки... Максим дав і мені дещо переховати. А я так думаю: якщо в нього, у Максима, шукатимуть, то вони ж можуть і до мене навідатись... І я згадала, Ольго, про тебе. Адже кращого місця годі й шукати. Нікому й на думку не спаде в монастирі робити обшук. На тебе, Ольго, покладаюся. Нікому ж ні словечка! Ти клятву мені дала... Тобі довіритись можу, як сестрі. Нехай у тебе полежать, а потім я їх заберу. Я навіть Максимові про це не скажу.
— Де ж ті книжки?
— Та ось, у кошику.
— А в кого ж він їх дістає?
— У робітників... До Харкова їздить, а буває, що його навіщають друзі. Оце у п'ятницю чекає звідти чоловіка.— Мар'яна відкрила ряднинку.— Бачиш, скільки тут брошур усяких та прокламацій. Збережи. Максим спочатку хотів було в лісі закопати, та побоявся — папір може зіпсуватись... Спасибі тобі, Ольго... Виручила... А то всяке може трапитись... Знаю тільки, що коли б оце все знайшли в нього... На каторгу міг би потрапити Максим. Він так наказував мені, щоб я нікому ані словечка... Просто переховала... А я подумала... Він тобі життя врятував... Кращого місця не знайти.
Ольга напоїла сестру чаєм і, передаючи їй вінчальні квіти, спитала:
— А на коли, Мар'яно, призначено твоє весілля?
— На цю неділю. Ти ж, Ольго, дивись, нікому ні словечка...— ще раз попередила Мар'яна, збираючись додому.
Випровадивши сестру, Ольга не могла взятися ні за яку роботу. Вона розглядала революційну літературу, пригадувала знову страшний сон, намагаючись пов'язати його з дійсністю.
В її руках тепер щастя Мар'яни. Вона може його розбити. Може відправити Максима до в'язниці або й до Сибіру на заслання. Ольга зупиняється біля вікна, дивиться на горби, заквітчані лісом, де за горою стоїть знайома хатина.
— Так он який рятівник у мене... Ось він чим займається,— говорить Ольга, ходячи по келії.— То, може, оце вій і є отой невідомий Максим, що блукає по селах, сіє смуту, підбиває людей палити панські маєтки, а заодно й хутори... Це добре, що він тепер у моїх руках. Буде радість для мого батька і для всіх хазяїнів. Не схотів зі мною на хутір піти — підеш до тюрми або й до Сибіру тепер підеш...
Пригадалося Ользі, як кілька днів тому ігуменя, виступаючи в церкві перед черницями, закликала їх молитися Всевишньому за здоров'я царя, й цариці, і всього дому Романовых.
Тоді ж ігуменя виголошувала прокляття на голови бунтівників, що палять і громлять маєтки та хутори.
І ось так неждано-негадано дізналась Ольга про таємницю, її починає душити сміх, нестримний, дикий...
— Потрапив до мене, мов у сільце! Твоя наречена тебе ж і видала...
Згадка про сестру запалює Ольгу ревнощами. "У неділю вінчання..." — згадує вона і кричить, наче перед нею стоїть Мар'яна:
— Не буде вінчання!.. Не буде весілля!.. Коли не мені судилося щастя, то й ти, Мар'яно, його не матимеш. Хай краще буде йому за дружину холодна в'язниця!
Ольга дивиться в ту ж саму шибку, що перед цим дивилась Мар'яна, і порівнює себе з сестрою.
"Хіба я гірша за неї? Мар'яна стала мені на дорозі. Вона мій ворог, розлучниця моя... Підсипати б їй такого зілля, щоб занедужала, змарніла передчасно..."
— Ой, що я говорю? Що говорю? — отямившись, скрикує Ольга і тут же починає молитись: — Господи, дай мені, рабі твоїй, спокій... Одверни від мене диявольську спокусу... Втихомир, господи, мою душу і моє серце!
Та не в силі був господь ані заспокоїти, ані втихомирити черничої злобної душі.
І вдень за роботою, і в церкві під час моління, і в т*иші безсонних ночей думала Ольга про Максима.
— Забастовщик... Більшовик...— вимовляла вона нове, незнане, вперше почуте від Мар'яни слово.
На дерев'яних східцях затупотіли кроки. Ольга швидко заховала під ліжко кошик з революційною літературою, а сама дивилась на двері, ждала.
До келії увійшли послушниці.
— А ми когось бачили в лісі... Відгадай кого? — і завжди весела Іліодора підморгнула оком.— От уже й червонієш... Ага, червонієш... Значить, правда... Тепер я скажу тобі, Ольго, що Максима ти любиш. А він тебе?
У монастирській церкві задзвонили до вечерні.
12
Віють вітри та все буйнії...
Пливуть без кінця димчасті розірвані хмари, не проливаючись на землю дощем. Шумлять дуби, гойдаються кучеряві липи, клени та ясени. Часом прорветься вітер у гущавину, розворушить сонний підлісок, війне по траві хвилею, доки знесилиться й замре...
Шумить ліс, сперечається з дужими вітрами.
Зажурилась, засумувала Мар'яна. Обіцяв Максим у ліс вийти на поляну, а от і досі його немає. Кликали подруги Мар'яну потанцювати — відмовилась. Тільки нагадала подругам:
— Ви обов'язково приходьте до мене ввечері. Пісень поспіваємо. Я покажу вам своє вінчальне плаття.