— Навіщо це,— здивовано запитує вона в Максима,— навіщо свічки?
— А ти хіба не здогадалася й досі? Він зараз обвінчає нас,— говорить Максим і ніжно бере її за руку.
— Я ж черниця. Мені не дозволено. Гніватиметься ігуменя Макарія... Це тяжкий гріх на душу...
— Нічого, раба божа Ольго,— заспокоює її сивий, старенький піп.— Твій гріх я беру на себе.
Починається вінчання. Співають півчі... І де це вони взялись? Горять рясні свічі, горять навіть святкові люстри, що їх засвічують лише на різдво, тройцю та великдсиь.
— Страшно мені,— говорить Ольга.— Страшно чомусь... Максим дивиться на неї, посміхається, і його посмішка відганяє страх.
— Я повезу тебе з собою,— говорить він.— Чуєш, Ольго? За монастирським муром стоять уже напоготові добрі коні. Скажи, тобі не страшно їхати зі мною?
— Хоч на край світу! — вимовляє Ольга в якомусь захваті нежданого, але омріяного щастя і простягає до нього руки.— Максиме, милий мій! Люблю тебе...
Старенький піп бере обручальний перстень, одягає Ользі на середній палець, і Ольга раптом скрикує, бо з вівтаря в черничому вбранні з'являється Мар'яна. Зупинившись, якусь хвилину вона дивиться на обох, але в погляді її не помічає Ольга ні здивування, ні докору. Спокійна й тиха, Мар'яна підходить до свічника і гасить на ньому одну за одною всі свічки.
Потім бере в руки довгу і гнучку жердину з темним ковпачком, гасить вогні святкової люстри, гасить тьмяні вогники лампад, і Ольга з Максимом не в силі ані спинити її, ані озватися до неї словом. Мовчить і старенький піп, тільки чомусь посміхається.
Дикий жах проймає Ольгу. Тільки єдина свічечка й залишилась горіти на всю церкву.
— Боюся! —тремтить Ольга.— Боюсь!..
До неї підходить Мар'яна, спокійно запитує:
— Ти вже виготовила для мене вінчальні квіти?
Ольга від страху не може вимовити й слова. А Мар'яна дивиться у вічі Максимові.
— Ти мене одурив?
Максим мовчить. Старенький піп хреститься, намагаючись втекти, але його зупиняє Мар'яна.
— Ви їх, отче, обвінчали?
— Обвінчав,— і піп тремтить з переляку. Ольга падає перед нею на коліна.
— Я люблю Максима... Ти добра, Мар'яно... Ти собі знайдеш іншого... Пожалій мене... Пожалій твою нещасну сестру-черницю.
Та Мар'яна немовби й не чує тих благань, бо спокійно запитує:
— А хіба я не люблю Максима? Ти люта розлучниця! Ти розбила моє серце... Хай же загине й твоє серце! — і Мар'яна випускає з рук великого пацюка. Він кидається на Ольгу, розриває на ній черничу одежу, вгризається в груди. Ольга дико скрикує і прокидається.
На рясному дереві шовковиці метушаться, цвірінькають горобці. Світить у келію вранішнє сонце. Ольга лежить на ліжку під враженням маревного сну. Вона вірить у віщування, як і всі черниці, але не може розгадати, до чого цей сон з несподіваним вінчанням у монастирській церкві, з страшним пацюком...
В полудень прийшла Мар'яна, і Ольга, побачивши її, навіть розгубилась.
— Мар'яна? Та заходь же, заходь, сестро. Дуже рада тебе бачити,— говорила послушниця, зиркаючи на кошик, що його тримала в руках сестра. Пригадався незабутній сон, старенький піп, Максим і те, як вона, Мар'яна, ходила по церкві і в дивовижному спокої гасила свічки й лампади.
— Ти вже виготовила для мене вінчальні квіти? — спитала Мар'яна точнісінько так, як уві сні.
Ольга зняла з столика чорну хустку.
— Та які ж вони чудові! — з захопленням вигукнула наречена, милуючись красою і майстерністю, з якою були зроблені з ярого воску квіти. Взявши одну з них, Мар'яна притулила до хустки, стала перед шибкою вікна, що відсвічувала, мов дзеркало.
— Яка ж ти вродлива, Мар'яно! — промовила Ольга, і очі в неї блиснули холодною заздрістю. Спостерігаючи за сестрою, Ольга перевіряла: чи знає Мар'яна про зустріч у лісі з Максимом? Розказав він їй, своїй нареченій, все чи промовчав? Ольга переконувалась щодалі більше — Мар'яна нічого не знає, бо ні словом, ні натяком не виявила цього в розмові. Вона не сказала Ользі й про те, що вдома у них був Трохим Пантелеймонович. Не сказала свідомо, щоб не тривожити Ольги, не ятрити її душі. А хвалилася Мар'яна перед послушницею своїм приданим.
— Вдома мені мати гору подушок наготувала, і нове ліжко тато змайстрував. Ти тільки прийди, Ольго, подивись. Ніжки точені з дуба, а стінки, одна і друга, різьбленої роботи. Тато вже сміється з мене: "Мороки,— каже,— мені завдаєш із своїм Максимом. Мабуть, хочеш мене вижити з хати". А Максим же до нас перейде від лісника. Я знаю, батько його любить... як сина. Сам мені про це сказав.
Сумніву в Ольги не було. Максим нічого не розповів Мар'яні, бо не дивилася б вона так ясно їй у вічі. Не зуміла б Мар'яна приховати свої почуття. І радість її, і щирість, з якою розповідала про придане, холодили Ользі серце. Знову поставав у пам'яті сон, і пацюк, і вбивчі слова Мар'яни: "Хай же загине й твоє серце!"
— Максим... Він як?.. Уже тебе посватав? — запитала, стримуючи своє хвилювання, Ольга.
— Ніяких сватів і не було. Сам прийшов. З батьком та матір'ю поговорив, по чарці горілки випили, домовились про весілля. Ой Ольго, сама не знаю, що воно робиться зі мною. Думаю: чи це моє щастя, чи не моє? Та часом аж страшно стає за Максима...
— Щось дивне ти мені говориш... Не розумію тебе, Мар'яно!
— Признаюсь тобі, Ольго. Того, що я тобі зараз скажу, не знають навіть ні батько, ні мати.
— Якась таємниця? — Очі в Ольги загорілися цікавістю.— І дуже страшна?
— Не страшна... От тільки не знаю, з чого почати, бо Максим попередив... нікому не говорити... Зовсім нікому.— Мар'яна помітно хвилювалась.— А я... Хіба що тільки тобі одній... Ти сестра... Він же тобі життя врятував. Сама мені розповідала...
— Я довіку буду йому вдячна за це. Ти, Мар'яно, не вагайся. Все говори мені. Може, потрібна якась допомога, то я з радістю... допоможу... І мовчати я вмію, коли треба.
— Знаю, Ольго. Вірю тобі... Тому й прийшла до тебе. Дай мені слово, що ти нікому в світі ані словечка...— Мар'яна допитливо дивилась у вічі сестрі.
— Клянусь! — промовила тихо Ольга, перехрестившись до ікон.
— Ти, певно, знаєш, що Максим у Петербурзі на Путілов-ському заводі працював...,Він, Ольго, революціонер... більшовик...