— Прийдемо, Мар'яно. Жди!
Під дубом зібралася юрба молоді. Звідти ж линули звуки гармонії. Там же майоріло ситцеве плаття дівчини й голуба сорочка якогось парубка. Дивиться на ту пару Мар'яна, пригадує, як танцювала з Іваном Бережним, як кинула Максимові квітку...
Але навіть ці світлі спогади зараз не веселять її. Якась тривога огортає душу, і Мар'яна йде до озера, сподіваючись там зустріти Максима. Та даремні сподівання. Максима й тут нема.
"Що могло статися? Чому не вийшов на гуляння? Може, якісь негайні справи затримали? Може, хтось з— Харкова приїхав? У нього ж там є добрі друзі. Почекаю..."
Мар'яна сідає на траві під липою. Тут її улюблене місце. Тут завжди вони проводять час з Максимом.
Шумить над головою липа. Шепочуться між собою під берегом гостролисті очерети. Береться вода дрібною брижею. Замовкли чомусь, не кумкають жаби, тільки з поляни долітають сюди звуки гармонії, дівочі співи, тупотіння чобіт бравого танцюриста.
А Максима все нема та й нема.
"Що могло трапитись?.. Ну що?" — не вперше запитує сама себе Мар'яна, відчуваючи, як тривога зростає в ній чимраз сильніше.
"А що, коли..." Несподівана думка разить її, мов блискавиця. Рвучко підводиться з трави, минає озеро, звертає на вузеньку стежку, що в'ється поміж деревами. Даремно гострий зір її шукає знайому сорочку й солом'яний бриль.
"І чого мені так тривожно?" — думає Мар'яна і вже не йде, а біжить, поспішаючи до лісникової хатини. Раптом у кущах майнув солом'яний бриль, обірвався притишений дівочий сміх. Мар'яна зупинилась.
— Максим? З ким же це він? — промовила не своїм голосом, розгортаючи густу ліщину.
— Здрастуй, Мар'яно! — привіталась до неї сусідська дівчина.— А кого це ти тут шукаєш? Признавайся!
У солом'яному брилі стояв схожий на Максима парубок, дививсь і посміхався, нічого не говорячи Мар'яні.
— Я нікого... не шукаю,— відповіла вона, червоніючи, та й побігла собі далі. І зупинилася тільки на крутому горбі, звідки добре було видно самотнє подвір'я, на якому порався лісник Єгор, закладаючи в ясла свіжу гичку. Гнулись в один бік рясні верби, гойдались на межі соняшники, невідомо кого вітаючи жовтими шапками.
Трохи заспокоїлась. Звивистою стежкою зійшла з горба, простуючи до хатини.
— Здрастуйте, дядьку Єгоре,— люб'язно привіталася Мар'яна. Лісник поклав жмут гички, якось дивно глянув на дівчину, тихо спитав:
— Це ж ти до Максима?
— До Макси...— і обірвалася на півслові, бо помітила Мар'яна, як лісник одвернувся від неї, щоб не бачила вона його пекучої сльози. Мар'яні наче хто гострого ножа всунув у груди — так защеміло серце.
— Дядьку Єгоре...— їй перехопило дух. Не могла слова вимовити. А Єгор, не повертаючи голови, глухо сказав:
— Забрали обох... І Максима забрали, і друг до нього приїхав з Харкова... Того теж...
— Аз чого почалося? Вчора надвечір це діло було. Прийшов я з лісу, ліг відпочити, чую, входить знадвору Максим. "Треба,— каже,— мені сьогодні увечері на станцію з'їздити, то чи можна коня взяти?" Ну, я не дуже розпитую в нього, куди він ходить та чого ходить. "Якщо треба,— кажу,— тобі па станцію, то запрягай коня і їдь".
Поїхав він, як уже смеркло, а повернувся опівночі, та не сам, з товаришем. Я його знаю,— харківський робітник, Сергій. Він уже не раз у моїй хаті бував.
Дивлюсь я на віз, а вони удвох розгортають сіно, витягають ящик. Бачу, нелегкий. Допоміг я їм зняте, а тоді й питаюся:
— Що це в ньому таке важке? А Сергій сміється:
— Гостинці для панів привіз.
Ну, я догадався, що то воно за гостинці. Я навіть місце порадив, де ящик приховати.
Упорались, повечеряли хлопці, лягли ми спати, коли це у двері хтось як загримить. Я зирк крізь вікно, дивлюсь, а хату вже оточили стражники, а за дверима чується голос урядника:
— Відчиняй!
Я питаюся в хлопців: "Як бути?" Кажуть: "Відчиняйте!"
Обох забрали. Ну, зброї не знайшли, хоч і шастали по подвір'ю, мов ті собаки. Тоді на город пішли, дивлюсь і там шаблюками в землю штрикають. Ну, ми ящик заховали в надійному місці.
Мар'яна стояла бліда, дивилась на лісника, але, здавалося, нічого не розуміла з того, що він їй зараз говорив. І це помітив Єгор. Підійшов до неї, по-батьківському обійняв за плечі.
— Ти що, Мар'яно? Господь з тобою... Побіліла... Може, тобі води...
Мар'яна глянула йому в вічі, ні слова не промовивши, тихо вийшла за ворота. Не помічала перед собою стежки. Не знала, куди й для чого вона йде. Ноги в неї підкошувались, туманіла голова...
— Нема його... Нема... Забрали...
Зупинилась біля лісової груші, що здавна росла на горбі й шуміла зараз під вітром тоскно та журно, навіваючи на дівчину ще більший смуток.
Внизу, біля річки, стояв курінь. Дивилась на нього Мар'яна, і здавалося їй, що все те, що вона почула від лісника,— тільки сон, а насправді ось зараз вийде з хати Максим у солом'яному брилі й білій сорочці, побачить її, Мар'яну, привітно махне до неї рукою...
Та не виходить Максим і не вийде, бо нема вже його в хаті... забрали стражники...
Щось нестримне й гаряче душить горло Мар'яні. Вона падає обличчям у траву, гірко, невтішно ридає. Поблизу нікого нема. Ніхто не чує й не бачить її сліз. Тільки тоскно й сумно шумить над нею лісова груша.
"Я піду до Браги, проситиму його, благатиму..."
Мар'яна підводиться на ноги. Рішуча й стрімка, мчить вона з лісу. Зустрічаються на дорозі їй люди — не вітається до них, і слободяни здивовано проводжають дівчину, не розуміючи, що з нею сталося.
Мар'яна вривається до поліцейського участку, але її зупиняє в темному коридорі соцький.
— Кого тобі, дівко, треба?
— Брагу... урядника...
— Зажди... Спитаюся. Це ж ти, здається, Василя Коваленка дочка будеш? Спитаюся... може, завтра прийдеш?
— Сьогодні... Зараз!..— скрикує Мар'яна, і соцький здивовано дивиться на неї.
— А навіщо тобі Калістрат Андріянович? По якому ділу?..
— Треба... Пустіть мене до нього!..— І, не слухаючи соцького, Мар'яна кидається до дверей, рвучко відчиняє їх. За столом сидить Брага, а перед ним — горілка, незмінна ковбаса й гранчаста склянка.
— Не пускати!—закричав він до соцького, але, пізнавши Мар'яну, навіть підвівся й пішов їй назустріч.— Мар'яна Василівна пожалували до нас?