— Ну, ось... Хай полежить на траві... штучне дихання їй зробимо — вона прийде до пам'яті,— сказав рятівник, ні до кого не звертаючись. Та як тільки її тіло доторкнулося до трави, Ольга розплющила очі з темними й густими, як у Мар'яни, віями, але зімкнула чомусь їх знову.
Послушниці одразу прикрили її сорочкою, а рятівник ще раз глянув в обличчя Ользі, але нічого більше не спитав і нічого не сказав. Пішов собі за вербу і одразу зник там в густій зелені надбережних ліз.
— А ви знаєте,— сказала, дивлячись йому вслід, Іліодора.— Та це ж Максим... Максим і є,— повторювала вона ім'я путі-ловця, наче впізнала його тільки тепер, коли вже він пішов від них.
Ольга розплющила очі, незрозуміло глянула на вербу, на місяць, що світив їй просто в обличчя. Пригадала все.
— Хто... врятував?..
— Максим... Забастовщик... Я вже його пізнала потім...
— І нащо тобі, Ольго, здалися ті лілії? Мало не втопилася... Якби не він, то не бачити б тобі світу.
Нічого не відповіла їй Ольга. Тільки коли проходили вони згодом повз лісову сторожку, довше за всіх стояла Ольга перед вікном і дивилась на свого рятівника.
Максим сидів край столу, вечеряв, тримаючи в одній руці окраєць житнього хліба, а в другій чашку з молоком.
4
Не здолати серцю туги, не заспокоїти дум і помислів, що, як вихор, налетіли на душу, порушивши спокій.
У келії біля вікна стоїть засмучена Ольга, дивиться на захід, на горби, заквітчані лісом. За тими горбами в'ється річка, а біля річки стоїть хатина, де живе Максим, її рятівник, про якого вона думає тепер удень і вночі.
Починають дзвонити до вечерні. Ольга одягає черниче вбрання, покриває голову связкою — гостроверхою шапочкою з чорного оксамиту, збирається до церкви, коли це за дверима чується голос: "Во ім'я отця, і сина, і святого духа!"
— Амінь! — відповідає Ольга.
До келії входить послушниця Іліодора. Вона теж у черничому вбранні і такій же шапочці. Озирнувши келію, Іліодора по-змовницькому повела розмову:
— Це добре, що я тебе застала, Ольго. Хочу тобі по секрету сказати. Сьогодні, після вечерні, приходь до мене в гості.
— Після вечерні? А чому так пізно?
— От недогадлива! Раніше не можна. Будуть слобідські хлопці... Погуляємо славно! — Іліодора аж очі примружила, уявляючи собі ту зустріч.— До світанку будемо веселитися... Моя сусідка виїхала до брата і пробуде в селі три дні. Розумієш, Ольго, яка нагода погуляти...
— А про церковну благочинну забула? Вона хоч стара, а добре стежить за тим, щоб... "кому неприлично и несвойственно, по монастырю и по келиям не шатался, а паче из мирских..."
— Годі тобі вже, Ольго, статут мені вичитувати. Я тебе про діло питаю... Прийдеш?
— Ні,— сухо відповіла.— Не прийду!
В цю хвилину думки її линули до нього, єдиного, що незримо увійшов в її душу, порушив спокій, завдаючи болісних, але водночас і приємних для неї мук.
— Чому ж ти, Ольго, чому відмовляєшся? Я вже сказала хлопцям, що ти будеш і Валентина буде. А потім я ще запрошу...
— Не буду! — рішуче заявила Ольга.— І взагалі про таке зі мною більше не говори ніколи.
— От і даремно відмовляєшся.— наполягає Іліодора.— Подумай, такий випадок... Сусідка виїхала... Ніхто не заважатиме... Ніяких свідків... А там Василь прийде... Ой, який він парубок славний!.. Я тобі признаюсь — жити без нього не можу. Куди не йду, що не роблю, так він і стоїть у мене перед очима. Я вже думала: чи не піти мені з монастиря? Адже кращі роки... молодість проходить, а ми... як ми живемо? Ні поцілуватися вволю...
— Що це за розмови, Іліодоро? — сказала Ольга, дивлячись послушниці просто в очі.— Коли хтось дізнається...
— Так це ж я тільки тобі кажу, Ольго. Ну, подумай, хіба не правда? Я ото щонеділі ходжу в ліс, гриби збираю, дивлюсь, як мирські дівчата гуляють. І співи там, і танці. їм буде чим згадати молодість. А що згадаємо ми? Отож хоч трошки хочеться й мені зазнати радості, хай навіть краденої... Потім отой гріх відмолю... Слухай, Ольго, прийдуть з Василем ще його друзі: Петро, Сергій, Тарас... Після вечерні прийдуть. Вони через мур перелізуть, а я їх ждатиму. Ходім, Ольго. Чого тобі нудитися самій у келії? Є старші за нас черниці... Я ж знаю... грішать...— і послушниця хитрувато підморгнула оком,— ще й як грішать!.. Ти, Ольго, подумай, а я перед вечернею ще забіжу до Валентини.— І, не прощаючись, зникла за дверима келії.
"Не знає вона, не відає, що не хлопці слобідські мене цікавлять зараз. Він мою душу збаламутив. Про нього думаю. Його бачу у снах". Піймавши себе на гріховній думці, Ольга позирнула на ікони, перехрестилась. І знову зір її ширяє на вікно в той бік лісу, де над Ворсклою стоїть хатина.
А дзвони гудуть, дзвони кличуть до вечерні. Ольга виходить з келії. Вузенькі провулочки лягли між дерев'яними, переважно двоповерховими корпусами. Підметені доріжки посилано червоно-жовтим піском. На балконах і на підвіконнях красуються квіти, звисають де-не-де килимки, провітрюється одяг.
З усіх провулків до літньої церкви сходяться черниці. Йдуть молоді послушниці в гостроверхих плюшевих та оксамитових шапочках, ідуть, не поспішаючи, літні черниці, що давно вже прийняли постриг, змінили дівоче ім'я на черниче, одягли круглу шапочку, оздобивши її чорною димкою, або мантією, що спадає довгим шлейфом.
Старих мантійниць супроводжували часом молоді свічни-ці — дівчата, переважно сироти, що потрапили до монастиря, не маючи іншого притулку. На долю свічниць припадала вся хатня робота. Вони мили підлоги, пекли хліб, прали білизну, ходили в ліс по дрова та соснові шишки, доглядали мантійниць, чергували в церкві: світили свічки й лампади і гасили їх після церковної служби. Вони ж виготовляли штучні квіти, оздоблювали фольгою ікони — на продаж мирянам, ткали шерстяне сукно мухояр, що з нього шили одяг черницям. Це були трудівниці-наймички, які не знали ні відпочинку, ні просвітку.
На паперті, у драній одежі, з торбами за плечима, смугляві од сонця, босі, сліпі й видющі, жебраки простягали руки і жалісливими голосами просили:
— Подайте, не минайте, ради Христа... Подайте копієчку нещасному сліпому каліці на пропитаніє!
Та рідко яка з черниць клала в жебрацьку руку копійку чи дві.