Ольга ввійшла в церкву, вибрала найдальший куток, тьмяно освітлений вогником синьої лампади. Якась стара черниця ман-тійниця сиділа на низенькому стільчику. Обличчя в неї зморщене. Верхньої губи не видно, підборіддя випнулось наперед. Білі й сухі руки в густих плетивах жил лежали спокійно на колінах.
Вона тільки на кілька секунд розплющила втомлені очі, байдуже, як сова, глянула на Ольгу й заплющила їх знову...
І коли б мантійниця не сиділа на стільчику, можна було подумати, що вона мертва.
З вівтаря долітав гугнявий голос попа, співав чернечий хор, а Ользі чомусь хотілося плакати. Чи, може, вплинули на неї слова Іліодори, сказані про молодість, і їх особливо гостро відчула Ольга саме зараз, коли побачила оцю стару черницю.
"Може, і я колись буду такою? — І в Ольги холодом береться серце.— Мантійницю вже, певне, ніщо не тривожить і ніщо їй не потрібне. Одшуміло життя, настала старість, і черниця, мабуть, щодня просить у бога для себе смерті".
Співає хор, розчулює Ольгу. Та не в слова молитви вслухається вона зараз, а інші думки тривожать її. Проходить молодість, а хто за нею пошкодує? Зів'яне її краса, а кому вона потрібна? І жаль стає Ользі саму себе. І мрії про нього, Максима, й почуття, що ними переповнене її серце, вмруть разом з нею. Вона — черниця. їй не судилося відчути радість материнства, їй не зустрічатися з тим, хто першим почуттям любові зворушив її душу. Ольга знає: думати про це гріх, але не думати вона не може. Образ Максима владно увійшов в її одноманітне черниче життя, але не скрасив, а навпаки, збунтував його, порушив спокій. І може, ще ніколи не відчувала вона цього так, як відчуває зараз в оцьому церковному кутку в сусідстві з старою черницею, що, притулившись до стіни, здається, спить. Тьмяний вогник лампади освітлює її обличчя, падає на білі безживні руки, від яких віє могильним холодом.
"Справді, такій уже нічого не потрібно,— думає Ольга, оглядаючи мантійницю.— Вона своє оджила... А я? Що з того, що я молода? Моя молодість одцвіте, як одцвітає на яблуні пустоцвіт..."
Снуються спогади, мов павутиння. Пригадується Ользі в цю хвилину материна сестра черниця Нектарія. Не раз гостювала в неї Ольга. Тітка Нектарія водила її до церкви, а після вечерні, перед сном, у тихій келії, освітленій лише вогником лампади, розповідала юній племінниці про священні книги, що їх любила вона читати, про небесний рай, і той рай поставав перед очима Ольги як чарівний сад, де спієають пташки, плавають на голубих озерах білі лебеді, а по доріжках, посиланих піском, гуляють праведники та праведниці. Для них створено оту неземну красу і спокій, якого не знали вони на грішній землі. Для них визрівають у райському саду золоті яблука...
А іншим разом тітка Нектарія розпалювала дівочу фантазію надзвичайними легендами з життя монастиря.
Тітки Нектарії вже немає на світі. Вона померла від запалення легенів, а її легенди залишилися в пам'яті Ольги й досі.
Та нові думки тривожать зараз Ольжину душу, хвилюють серце.
"Хіба ж знала я а чи думала, що тут, у монастирі, може зі мною таке трапитись?.. Хіба ж знала я, що разом з молодістю прийде й кохання?.. Ой, про що я думаю в церкві,— схаменулась Ольга, і на її обличчі відбилося каяття.— Мати божа, прости мене, грішну... Не вільна я зараз у своїх думках. Дай мені сил... укріпи мій дух, врятуй від лукавого спокусника".
Ольга стає на коліна, підводить голову до ікони, освітленої лампадою, вдивляється в оздоблену блискучою фольгою ризу, а на віях тремтить, відсвічує непрошена сльоза...
— Мати божа,— шепоче Ольга,— дай мені сили не думати про нього... Заспокой мій розум... моє серце...
Та мов вихор знову вривається в душу Ольги образ Максима. Він заступає собою ікону, він гасить, як свічки, всі інші думки, і Ольга вже нічого не бачить перед собою, не чує ні слів молитовних, ні черничого хору...
— Господи, врятуй мене, грішницю, заступи від лукавого... Ольга кладе земний уклін, потім знову очі її звертаються
до байдужого лику святої, а в уяві постає місячна ніч, тиха ріка, водяні лілії і він, її рятівник... З тієї ночі не знає вона спокою.
Співає хор улюблену молитву "Світе тихий". Ольга відчуває, як хтось стоїть у неї за спиною. Обернувшись, вона бачить стару черницю. Маленьке, обрамлене оксамитовою шапочкою обличчя видається зараз ще старішим. Підборіддя ввалилося й тремтить. З глибоких орбіт, як дві тернини, виблискують холодні пронизливі очі.
— Дивлюсь я на тебе, послушнице. Дуже гаряче ти молишся богу.— Колючим поглядом немовби заворожує Ольгу.— Я багато років прожила в монастирі, багато знаю,— і, перехрестившись, запитує:— Гріхи замолюєш?
Ольга її не зрозуміла. Стара черниця посміхнулася. Чорним проваллям зазіяв ввалений рот.
— Може, сестро-послушнице, дитя нагуляла?
Наче блискавка пройняла все тіло Ольги. Забула навіть, де вона знаходилась. Щось буйне, образливе й нестримне прокинулося в ній, затуманивши на мить розум. Отак би з усього розмаху вдарити кулаком в оце зморщене обличчя, в оці насмішкуваті, холодні й колючі очі. Та Ольга нічого їй не відповіла. Тільки захотілося втекти від цієї згорбленої баби в чорній мантії, дихнути чистим повітрям.
— Що ж ти ігумені про це не скажеш? Може, помилує... Говори, чия будеш? Як тебе звати, послушнице?
В очах Ольги засвітилася така разюча ненависть, такий нестримний гнів, що черниця, помітивше це, сахнулась, відступила назад, злякано промовила:
— Сатана!..
Ольга вийшла з церкви.
— Подайте, ради Христа... Подайте копієчку на пропитаніє нещасному сліпому каліці...
До неї тягнулися руки жебраків, та зараз Ольга нікого з них не помічала, нікому не подала милостині. Якась нестримна сила гнала її від церкви за кам'яний мур монастиря, далі від душних келій.
У вухах ще й досі звучали образливі слова старої відьми. Та поволі обурення спадало.
Легкий надвечірній вітер налітав з поля, приємно охолоджуючи гарячі щоки.
Зупинилась Ольга на високому горбі, з якого розкривався перед нею величезний мальовничий простір. Внизу лежала слобода. Там, у вулиці, заквітчаній садами, загубилася хатина тітки Коваленчихи. Завтра вона провідає родичів, побачиться з Мар'яною...