Можливо, іншого разу ніхто б не звернув на подібну примху природи особливої уваги — чого на світі не буває? — та нині вона вмить була оцінена як зловісний знак; тривожні чутки вже кілька днів проникали до Львова, і ні бравурні видовища на Ринку, ані страта чарівниці й провісниці лиха Абрекової не могли розвіяти серед людей передчуття нещастя.
А чутки були такі, що нібито з Москви, із оточення, вирвалась банда поручника Лісовського і вертається в Польщу, грабуючи й плюндруючи все, що потрапляє під руки, а має намір добратися до самої Варшави, не минаючи Львова, щоб по дорозі здерти з королівських підданих обіцяний і не заплачений королем жолд за службу.
Про гусарську хоругву Олександра Лісовського львів'яни наслухалися ще за часів рокошу: була то зграя найманців з різних станів — від шляхових розбійників до пропитих шляхтичів, дуже войовнича і страшна в жорстокості. Хоругва воювала на боці Зебжидовського, а після погрому рокошан під Гудзоном перейшла на бік Жолкевського, разом з ним рушила на Москву і, поповнившись жолнєрами-щуроїдами, верталася тепер до своїх хлібодавців вимагати плати за кров.
То були тільки чутки, а нині — ще не згасла дивна веселка — блискавкою рознеслася по місту вість з перших уст: з Вороняків, минаючи неприступний, а, зрештою, і не потрібний їм замок, лісовчики галопують Волинським шляхом на Львів, щоб до смерку стати в місті на постій.
Усе місто сполошилося — від магістрату до найубогішої халупи: мародерів боялися гірше татар, з чужинцем воювати легше, ніж зі своїм. Патриції ховали в підвали скарби, посполиті озброювалися хто чим міг, щоб обороняти свої домівки, зовсім бідні халупники, яким не було чого втрачати, відсилали в позаміські села дочок, щоб урятувати їх від наруги; багаті євреї зносили своє добро в потаємні схрони синагоги, убогі ховали подушки й перини, які завжди ставали першими жертвами під час погромів.
Дізнався про мародерів і прокажений Кампіан. Він сидів за лінією біля підніжжя Калічої гори, тримаючи в руках довгу паличку з мисочкою для подаянь; двоє міщан, які подали ялмужну, розмовляли, стривожені, про банду, що йде на Львів Волинським шляхом; Кампіан чув розмову, та не прислухався — його це не обходило. По ньому, як і по десятках інших мешканців колонії, давно відправили погребальні панахиди, він уже не був жильцем для зовнішнього світу. Магістрат з родиною Кампіана — про це колишній бургомістр і не знав — спорудили біля катедри каплицю на його честь, повісили над вівтарем портрет, перед яким горіла лампада за упокій померлого, а він все-таки жив. Зарослий, у плямах, які ще не гноїлися, в рукавицях і просмоленому каптані сидів щодня з іншими хворими біля Сокільницької дороги; нажебране за день приносив, як і всі, до очеретяної халупи бургомістра колонії Тимка Пєньонжека, який порівну розподіляв їжу між прокаженими — не так уже й погано жилося колоністам. Ніхто не був голоден, ніщо нікого не боліло, колонія жила своїм, нікому не знайомим життям, і Кампіан теж звикав до нього. З одним лише не міг погодитися, а мусив, — з рівністю. Звик-бо мати все життя більше, ніж інші. Тому на відміну від співбратів, які давно змирилися з усім, він весь час думав.
Кампіан сидів за лінією і теж бачив дивну веселку; повз нього проходили люди, ніхто, звичайно, не впізнавав його, дехто клав у мисочку хліб, квасолю, крупу, все, що можна з'їсти, монет не кидав ніхто, навіщо їм; двоє міщан зупинились неподалік і розмовляли, а Кампіан думав одне і те ж: якби всі стали прокаженими, то зникла б ця проклята лінія, ніхто більше б не боявся зарази і всі люди на світі жили б, як раніше, не знаючи тієї огидної рівності. Кампіан мріяв про зараження всього світу, а двоє міщан розмовляли.
"Візьмуть місто мародери, візьмуть, — журився один. — Наші владці тільки з нами вміють воювати".
"А самі хіба не бояться?" — запитав другий.
"Їм не страшно. Магістрат уже порожній. Патриції й духовні особи поховалися, мов миші, у своїх тайниках, а для нас цієї ночі настане судна година..."
Кампіан краєм вуха слухав розмову, та ось те — "магістрат порожній, владці поховалися" — завертілося, мов дзига, в мозку, він опустив паличку на землю, підвівся — його осінила спасенна думка. Полишаючи нажебране, чимдуж помчав на гору — до Тимка Пєньонжека.
Місто лихоманило. Не порушився спокій тільки в одному будинку Львова — в борделі на Векслярській. Мешканкам цього утішного дому завжди були байдужими політичні переміни, війни, напади, облоги; фахівниці найпервіснішого цеху займали особливе місце в суспільстві — вони потрібні були завжди і всім не для помсти, грабунку, крові, а для відпочинку й радості.
Дівиці зустріли вістку про мародерів радісними вигуками: якась же частка награбованого золота таки перепаде їм з мародерських рук. Один лише постав перед ними клопіт: як позбутися гнилозубого клієнта, котрий з учора на сьогодні поїв їх цілу ніч, витрусив усі гроші, які мав, а з самого ранку лежить на підлозі п'яний і без упину белендить:
— Курятка мої любесенькі, ну, котра першою прийде до мене, я ж заплатив, а ви такі негречні... Ой, які ви гарні, ой, які ви любі!.. Паршиве кодло панське, прийдіть подивіться, як мені добре! Я все життя був не там, де треба, тут було моє місце, тут, тут!
Барон плескав долонями по долівці, з чорного рота стікала тягуча слина, він водив масними очима по оголених стегнах повій, прицмокував, манив пальцем, а підвестися не міг. Довкола нього стояли напівголі дівчата і, підпиті, реготали, взявшись руками за боки, пальцями ніг лоскотали його поза вухами і в п'яти. Барон намагався сісти, щоб спіймати хоч одну за ногу, і важко падав, повторюючи:
— Ах ви, курятка мої, чому я не був усе життя серед вас, тут моє місце... тут... тут...
Коли до борделю дійшла звістка, що на Львів ідуть мародери, Барон уже спав. Повії вмить вирішили, що їм робити з п'яним клієнтом: підсунули під нього мітли і, взявшись по троє з обох боків, винесли Барона з будинку на задвір'я, куди скидали сміття, й шпурнули його на купу.
Тоді Барон прокинувся і побачив у небі над веселкою кілька маленьких цяточок. Вони падали вниз і більшали, набираючи форм людських постатей, потім побачив, що ті постаті мають хвости й роги, і заціпенів зі страху. Чорти долетіли до веселки, схопилися за неї лапами, розхитали, перекинули дугою вниз і гойдались якийсь час на ній, приглядаючись до купи сміття, на якій лежав горілиць п'яний Блазій.