— Але ти не повинен ображатися,— вона проводить рукою по його грудях.— Це тому, що ти мені такий близький. Не хочу мати жодних таємниць від тебе.
— Скажи, скажи.
Ерато ще тісніше притискається до нього:
— Просто йдеться про те, що я завжди сумнівалася, чи ти розумієш, якими привабливими, як ти їх називаєш, завжди були літературні проблеми для такої дівчини, як я.— Пальцями бавиться його правою пипкою.— Я ніколи тобі, Майлзе, цього не говорила, але відчула це першого ж разу, коли ми зустрілися. Звичайно, ти навіть не здогадувався про мою присутність. Я ховалась у тій, кого ти намагався створити за допомогою уяви. Але, любий, я ввесь час спостерігала за тобою.
— І що?
— Дякувати небесам, думала, ось нарешті хлопець, який ніколи не дасть собі ради, навіть за тисячу років, і вже починає здогадуватися про це. Протягом усієї пори змужніння, коли ти бився головою в стіну, з натугою пишучи оте...Любий, це нелегко, я знаю, ти робив усе з найкращими намірами, старавсь, а я намагалася допомогти, але погляньмо правді в очі: то були геть безпорадні спроби створити мій портрет. Упродовж усього цього справді страшного для мене періоду зневіри я вірила в тебе. Бо знала: що одного дня ти зрозумієш, що це така сама дурниця, як мрія одноногого перемогти на олімпійських іграх. І тоді нарешті між нами могла б трапитися ця солодка, солодка таємна пригода.— Вона пирхає від сміху.— Ти був таким кумедним у ролі старшої сестри. З кожним наступним разом у тебе виходить усе краще. Мені хотілось розсміятися вголос— Майлз мовчить.— Ти ж знаєш, що я хочу сказати?
— Чудово знаю.
Щось у його голосі примушує її швиденько спертися на лікті і з неспокоєм подивитись у вічі. Вона простягає руку й гладить його по щоці.
— Любий, закохані повинні бути відвертими одне з одним.
— Знаю.
— Щойно ти був цілком відвертим, говорячи про перса сестри Корі. Я тільки намагаюся відповісти взаємністю.
— Розумію.
Ерато попліскує його по щоці.
— Ти завжди мав рідкісний талант — невміння висловлювати думку. Це набагато привабливіше й цікавіше, ніж просте уміння володіти словом. Я гадаю, ти страшенно недооцінюєш себе. Не бракує людей, які знають, чого хочуть і вміють висловити своє бажання. Той факт, що ти ніколи не маєш ключа ні до одного, ані до другого, перетворює тебе на майже унікальну істоту.— Ерато розглядає його ніжно й турботливо.— Ось чому, щоб стати реальною, я прийшла саме до тебе, любий. Ось чому поряд з тобою я почуваюся в такій безпеці. Це усвідомлення того, що навіть якби ти коли спробував з якогось дива — бо-ронь тобі Боже, хоча я знаю, що ти не робитимеш цього — зламати нашу маленьку домовленість і спробувати викласти все на папері, тобі цього не подужати і за мільйон років. Щиро кажучи, я думала і про інших письменників, але жоден з них не міг гарантувати мені такого міцного, мов скеля, почуття безпеки, як ти.— Ерато хвилю розглядає його, схиляється нижче, очі її повняться щирістю, губи ледь не торкаються його губів.— Знаєш, Майлзе, отак, як сьогодні, ти можеш мати мене, коли захочеш.— Вона цілує його в губи.— І як захочеш. Але якщо йдеться про інше й ти зміг би все описати, я не могла б залишатися з тобою. Мені б довелось повернутися до ролі тіні в лабіринті мозку, і я була б наче стара неприкаяна й занудна душа, і мені було б нестерпно відчувати, що для тебе я не більше ніж одна з думок.— Ерато знову цілує його, але цього разу її вуста немов застигають на його губах.— Зрештою, у цих справах ти набагато, набагато вправніший.
Ще один тривалий поцілунок, і вона повертається до попередньої позиції,— щока на його плечі, зігнута права нога — на його ногах. Він дивиться в провислу баню стелі, потім озивається:
— Якщо йдеться про сучасну реальність, досить багато людей...
— Любий, я знаю. І чудово розумію, що тобі хотілося б їм вірити. Він зітхає:
— Гадаю, я повинен звернути твою увагу на те, що тобі самій за ціле життя не довелося написати жодного рядка, і ти не маєш найменшого поняття, якою гидотною...
— Любий... вибач. Існує ще одна маленька таємниця, про яку я не говорила тобі.
— Ну?
— Гм... якщо йдеться про історичну реальність, то з самого початку, протягом кількох століть після появи абетки, я й мої літературні сестри мали одну проблему. Розумієш, любий, проблема не так швидко набувала поширення. Звичайно, якщо говорити про натхнення, то ми були жахливо недосвідчені. Але ж і люди — майже всі вони здавалися сліпими або глухими. До певної міри свою справу знову зробила дурепа Кліо. З самого початку робила те, чим постійно займається відтоді: трималася можновладців, людей уславлених. Не кажучи про все інше, вона — безсоромна снобка. Переконала майже всіх, що абетка — найкращий друг податкової служби. То був єдиний спосіб переконати їх у чомусь. Ой як гарно, аж тепер ми зможемо накрутити хвоста всім неплатникам податків. Отож усе, чому вона служила, були ті смішні списки волів, кадубів меду, амфор з вином і, скажімо, такого: "Поважний пане, я отримав Вашу череп'яну табличку десятого дня останнього місяця..." Можеш собі уявити. Отож нам, її сестрам, спала на гадку таки непогана ідея. Вам, смертним, безперечно, треба було дати приклад чогось, що б вам показало: більші прибутки, не кажучи про інші вигоди, можна отримати від літературних опусів, ніж від нудних фінансових звітів. Отож ми домовилися — кожна з нас підготує зразок своєї власної творчості, аби накреслити подальший шлях. Коротше кажучи, Майлзе, колись і мені довелося щось набазграти.
— І це щось, безперечно, не збереглося до нашого часу, правда?
— Ні, любий. Не далі як кілька днів тому я бачила примірник у книгарні. Він розглядає стелю:
— Розповідай.
— Звичайно, я написала це під псевдонімом. Оригінальну назву вже втрачено.
— Хотілося б знати, як називалася та річ.
— Ти хочеш знати справжню назву? Дуже шкода, вона так гарно пасувала до моєї теми.— Ерато спирається на руку й дивиться вниз на нього.— Звичайно, це не стосується тебе, Майлзе, але я назвала свій твір "Чоловіки: чи стануть вони дорослими?" Або скорочено просто "Чоловіки". Правда, гарна назва? — Він з підозрою дивиться в її променисто запитальні очі. Вона потуплює погляд і проводить пальцем по його біцепсі.— Звичайно, не можу сказати, що твір досконалий. Тепер я розумію — моє послання не було достатньо чітким. Боюся, я радше переоцінила проникливість моїх читачів. Половина з них і досі не зрозуміла, про що там ідеться. Навіть сьогодні.