Гольцман мучився, карався, думав про найгірше, що тільки може статися... Але зразу ж починав заспокоювати себе. Дурниці! Хіба це можливо?.. Як це може бути, щоб Рафалеско покинув їх і поїхав сам, без нього, аж до Америки. Дурниці! Дурниці! Занадто в нього добре серце, занадто лагідна вдача й занадто чесна душа, щоб він собі таке дозволив. Якщо вже їхати, то їхати всім разом. А як же інакше?..
Так потішав себе Гольцман, але думки його знову затьмарювались: "Кашель, холера взяла б його разом з "буйволом!.."
Це правда. Гольцманова хвороба тут, у похмурому Лондоні, останнім часом посилилася, бозна чи зможе він поїхати так далеко. Лікарі радять йому їхати назад, якщо це можливо, або до Швейцарії, кажуть вони, чи до Італії... Чисте повітря, кажуть вони, тепле сонце. Ха-ха-ха! От йолопи! Бовдури! Дурні! Справжні дурні... Навіщо Гольц-манові чисте повітря й тепле сонце, скажіть, будь ласка,* без театру й без сцени? Ха-ха-ха! З великого горя, очевидно, Гольцман засміявся так заразливо й закашлявся при цьому так, що стара Сура-Бруха знову прибігла з засуканими рукавами з кухні. Цього разу вже без курки, але з великим ополоником у руках: "Знову напав на тебе кашель?.."
Від Сури-Брухи тхнуло цибулею і перцем, а це викликало в Гольцмана ще більший кашель. Але він стримувався з усіх сил. Він затримував у собі кашель і розгнівався на матір, наказав їй піти на кухню, назад до цибулі, удавав, що сміється, чудно кривив рота, сплюнув у хустку й заховав її глибоко в кишеню, щоб стара не побачила, що він випльовує червоне... Марно! Суру-Бруху не обдуриш. У матері гостре око. Вона добре бачить своє лихо і заламує руки: "Лишенько! Громом мене вдарило! Біда й горе матері!" — силоміць укладає хворого в ліжко і наказує Златці, щоб та швиденько привела лікаря.
Перелякана, жовта й бліда, ще більш засмучена, ніж завжди, та ще, здається, з заплаканими опухлими очима, Златка бере пальтечко й біжить до лікаря.
Йдучи галасливими вулицями Лондона, Златка думає про себе: "Здається, таке пекло... Стільки коней, трамваїв, автомобілів мчать туди й сюди". Хоч би хто зглянувся та переїхав її на смерть!
Па Гольцманів насунула хмара. Велика чорна туча, близька неминуча катастрофа зависла над їхніми головами.
Розділ 17
ЩАСЛИВІ ПАСАЖИРИ
Велетенським звіром здавався здалеку великий білий пароплав "Атлантик" на морі. З дивною упертістю посувалася ця потвора на воді, борюкалася з вітром, прорізала сердиті хвилі Атлантичного океану й пливла все далі й далі від Саутгемптона до Нью-Йорка.
Запаморочені пасажири, що спершу були захоплені розкішною подорожжю й не могли вдосталь надивитися на красу природи й натішитися чудесами, що їх бачиш на морі, почали відчувати наче якийсь чад у голові і перестали заглядати в глибоку, широку, високу безконечність, що складається з неба й води, води й неба, без початку і без кінця.
Поодинці залишали пасажири палубу, і кожен ішов до себе, у свій закуток, кожен до своєї каюти, де лягав з важкою, немовби свинцем налитою головою на своє ліжко, кожен залишався на самоті з своїми сумними думками й переживаннями.
Мало, дуже мало було таких, які ще кріпилися, проходжувались туди й назад на палубі або збиралися купками, пили пиво з великих кухлів і курили грубі сигари, розмовляли, голосно реготались і розповідали байки, анекдоти й небилиці, мовби їх не обходило все, що діялося навколо.
Серед цих небагатьох щасливих пасажирів були двоє добре знайомих нам друзів: бородатий містер Кламер з Лондона і його компаньйон Нісон Швальб, колишній агент, тепер директор, менеджер, антрепренер, режисер і касир нової театральної трупи: "Кламер, Швальб і К°".
Так, друже читачу, нема вже трупи "Гольцман, Швальб і К°". Викинули прізвище Гольцмана і натомість поставили прізвище Кламер, подія, яка нікого не зачепила, крім Гольцмана. І це не повинно нас дивувати: людство складається з армії, що рушає на війну. Ціла армія не зупиниться через те, що один солдат упав посеред дороги. Той, хто впав, має вибір: якщо бог дасть йому снаги, він підведеться, а як ні — його не пошанують. Усі ходитимуть по ньому чобітьми та калошами, топтатимуть його і розтопчуть так, що ніхто й не озирнеться. Правда, це дуже сумно, але хто винен Гольцманові, що він так занедбав свій кашель і лікарі не випускають його з ліжка, міряють йому температуру, лічать пульс і забороняють розмовляти.
— Сміх, та й годі! Коли навіть не розмовляти — тоді яка ж різниця між людиною й твариною?
Ні. Тут жодні хитрощі не допоможуть. Ми мусимо попрощатися з нашим Гольцманом на деякий час, побажати йому цілковитого одужання і податися разом з нашою новою компанією, що їде пароплавом з Лондона до країни, яка приваблює очі цілого світу, відколи її відкрив Колумб аж по сьогодні, ось уже понад чотириста років.
Вищезгадана парочка, містер Кламер і Нісон Швальб, сиділи собі, мов ті голубки, вдвох за одним столиком, пили пиво, курили сигари й балакали, балакали, балакали. Вони не змовкали ні на хвилину. Про що вони розмовляли? Ні про що. Очевидно, обидва заповзялися позмагатися, хто кого перебалакає і хто кого переможе в "блефі"3.
Містер Кламер розповідав давні історії про своє кафе "Національ", про російських жебраків і про лондонські добродійні товариства, де він, Кламер, споконвіку був почесним членом, і просто всякі байки, приперчені дотепами й жартами, раз у раз додаючи: "Як кажуть англійці..."
Проте Нісонові Швальбу ці всі байки та анекдоти не новина. Навпаки. На кожний анекдот, якого розповідає містер Кламер, Швальб каже, що він це знає вже здавна. І не тільки знає — він сам навіть був присутній при цьому. Маєте доказ — тоді мало не вибухнув скандал. Ось послухайте...
І Нісон Швальб розповідає, який саме був скандал, з великим запалом та з темпераментом, закінчуючи божбою: "Отак, як бачите мене на світі" і "Щоб я так мав чуже добро..." А хвилі океану, що, наче дикі звірі, лютували обабіч пароплава, гуркочуть під такт, підіймаються щораз вище й вище, намагаються перехлеснути через палубу, затопити, перекинути, проковтнути пароплав з усім, що є на ньому. Та нашим приятелям байдужісінько: вони п'ють пиво, курять сигари й балакають, балакають без кінця.