Мандрівні зірки

Сторінка 86 з 148

Шолом-Алейхем

— А як же? Коли театр уже не театр, то й нашому компаньйонству кінець. Навіщо мені два такі дармоїди, як ти й твій брат?

— Он воно як? Ну що ж! — сказав, підводячись, Швальб.— А проте ми однаково їдемо в Америку.

— В Америку їдеш?— Гольцман глянув йому в вічі,— На здоров'ячко. Хоч і в пекло!

Швальб попрямував до дверей і зупинився, повернувши червоне обличчя до компаньйона:

— Але й сестра їде разом з нами.

Гольцман сплеснув руками, схопився за щоку і нібито скривився.

— Біда! От зараз пошматую на собі вбрання й сяду посеред Уайтчепела оплакувати це лихо.

Уже стоячи коло дверей, Швальб відповів йому:

— Так знай же, що ти, бог дасть, ще гірко заплачеш. Бо з нами їде ще дехто...

Тут Гольцман змінився на виду. Гострі колючі очі бризкали вогнем:

— Не доживе до цього твій брат-буйвол!..

Здається, що образливого криється в слові "буйвол"?

Хіба Гольцман щодня не обзиває Ізака Швальба бегемотом і морським котом? Чим бегемот чи морський кіт кращі від буйвола? Але дивна душа цей Ізак Швальб. Почувши слово "буйвол", він запалився вогнем. Завжди червоне обличчя йому аж позеленіло. Сповнений люті, він підійшов до свого компаньйона близенько і сказав йому тихо, але гостро:

— Послухай ти, холеро! Якщо скажеш про мого брата ще раз це слово, обіцяю тобі, що ти вийдеш з моїх рук мерцем!

— Мерцем?

— Мертвяком! Покійником!

Гольцман, видно, мало перелякався Швальба. Він засміявся і при цьому закашлявся:

— Я? Я з твоїх рук покійником? Ха-ха! ГІхе-хе-хе! Тварюко ти!.. Перш ніж ти ворухнешся своїм ведмежим тілом, обіцяю тобі, що я вихльостаю твою червону пику й зроблю з тебе яєчню!

Немає сумніву, що велика частина того, що вони одиц одному обіцяли, була б виконана, бо, власне кажучи, їм обом можна в цьому повірити. Але тут з'явилася стара Сура-Бруха з її сухорлявими кощавими плечима, стала між ними і поклала сварці край: сина вона забрала, а компаньйона викинула геть і замкнула за ним двері.

Перед нашим Гольцманом розкрилися двері пекла. Глибоко в серці вп'ялися слова компаньйона: "Коли так, то знай же, що ти, бог дасть, гірко заплачеш, бо з нами їде ще дехто..." Чіткі слова. Недвозначна мова. Хіба потрібні коментарі до цього?

Тепер йому було вже цілком зрозуміло, чому хлопець став такий відчужений... Брати Швальб збили його з пуття, їхня сестричка йому запаморочила голову. В цьому нема ніякого сумніву. Цілком можливо, що сам хлопець цим незадоволенні! і саме тому місця собі не знаходить. Хіба це не помітно? О! Це дуже добре помітно.

— Гоцмах, згорів би ти! Де були твої очі?

Так каже Гольцман сам собі і, не шкодуючи прокльонів, лає себе. Проте самих прокльонів тут замало. Він ладен відлупцювати себе або щоб хтось інший потрощив йому кістки.

— Гоцмах, ти цього вартий! — каже далі сам собі Гольцман, виступаючи по кімнаті туди й назад, як роздратований звір, і блискаючи колючими очима.— Так тобі й треба, Гоцмах! Собака, вартий дрючка!

223

18 Шолом-Алийхем, т. 2

Від сердечного болю й гніву на самого себе він шпурнув ногою стілець, що безневинно стояв коло стіни. На гуркіт прибігла з кухні мати Сура-Бруха ні жива ні мертва.

— Що, вже знову? Так грюкнуло щось, я аж на кухні почула!

Сура-Бруха прийшла не сама. В руках у неї була курка, вже майже обскубана. Курка закинула назад бліду мертву голівку з перерізаною горлянкою і, як здавалося Гольцманові, дивилася блідими затуманеними скляними очицями прямо на нього. Всі на нього! Всі на нього!

Його пойняв такий гнів, що здавалося — ось-ось серце його розірветься надвоє. Гольцман накинувся на стару з кулаками і загорлав несамовито:

— Геть до кухні! До кухні! До кухні!

Стара Сура-Бруха постояла яку мить, сплюнула й повернулася з майже обскубаною куркою назад на кухню.

— Так тобі й треба! — знову сам собі сказав Гольцман.— Собака, вартий дрючка.

Розділ 16

КАТАСТРОФА НАБЛИЖАЄТЬСЯ

Гольцман давно вже передчував, ще тоді, коли вони приїхали сюди, що на нього насувається хмара в цьому клятому місті постійних туманів. Він тільки не знав, з якого боку прийде катастрофа. Йому одразу не сподобалося надто близьке приятелювання отого "буйвола" Нісона Швальба з хлопцем Рафалеском. Але що можна було зробити? Занадто виріс і занадто серйозний став хлопець — його й не впізнати. Хто міг сподіватися, наприклад, що це наївне ягня, яке, здавалося, зовсім недавно не знало, можна сказати, який вигляд має карбованець, стало раптом дорослою людиною з амбітністю, з поважним поглядом, з власними думками й новими мріями, з прагненнями до освіти, до знань і до вивчення мов... І хто в тому винен, як не сам Гольцман? Чорт підкусив його перетягти до себе, у Львові, разом з примадонною ще двох волоцюг: Брайноч-ку Козак і суфлера Беню Горланя, або, як прозивають його актори, "людину з освітою". Що ж, тільки-но Гоцмах здогадався, що Брайночка Козак заприятелювала з хлопцем, має з ним якісь діла і секрети, він вигнав її й здихався лиха.

Але не так було з другим неборакою — з суфлером. "Людина з освітою", що була єдиним таємним радником Гольцмана, завдала ще більшої шкоди, ніж можна було собі уявити. "Людина з освітою" передала хлопцеві всю свою освіту, все, що знала,— і це зарізало Гольцмана, зарізало без ножа. Який вигляд має тепер він, Гольцман, директор театру, в очах хлопця, коли той уже знає мови, читає книжки, декламує напам'ять цілі уривки з Шекспіра і мріє про новий вільний світ, як він каже, з новими обріями? Спробуй вгадай, що то за світ? Які то обрії? Розмовляє він якоюсь незрозумілою турецькою мовою!.. Про "самостійність" розмовляє він з Гольцманом і про новий реформований театр, з новим репертуаром, новими п'єсами, щоб геть-чисто все було нове, нове, нове! А що робити з старим? Викинути собаці під хвіст? А хто творитиме оте нове?.. Чудні балачки, і все це хлопець запозичив у "людини з освітою" — холера взяла б його, владико небесний, разом з "буйволом"!

Так закінчив Гольцман прокльоном і замислився на мить. Сумні, темні й сірі думки захопили його і перенесли від хлопця до сестри Златки...

Ох, бідна сестричка! Через неї Гольцманові голова обертом іде. Бідна Златка! Видно, як вона тихенько тане, згасає, мов та свічка. І хто в цьому винний, як не він? Хто, як не він, виписав її сюди разом із старою матір'ю, відірвав від домівки, від її роботи, перетворив на актрису, засудив її, щоб скиталась по світах, і запаморочив голову надіями, облудними, нездійсненними надіями?.. Марні були його намагання, даремна праця — старався, щоб вони були близькі... Вона і хлопець... Сподівався, що вони одружаться, а тепер... Що буде з його сестричкою, коли справді одного чудового ранку хлопець поїде, як Швальб каже, в Америку?..