Але Беня, як на те, не хотів дивитися, не хотів слухати. Він був захоплений рахуванням грошей. Покінчивши з паперовими грішми, вони перейшли до срібла. Лічити срібло касир був ще більший мастак, ніж паперові гроші. Він підрахував срібняки, і купки зростали перед очима: ось стала одна, а ось їх уже дві, три, п'ять, десять, і ще, й ще, й ще. Покінчивши зі срібними грішми, вони перейшли до мідних. Мідні літали в касирових руках, аж страшно було дивитись. Мідяки дзенькали і зникали в нього між пальцями, як у штукаря. "Ці мені зовсім ні до чого",— подумав про них Лейбка. Йому не потрібні мідні гроші, не потрібне й срібло. Куди він це все подів би? Йому вистачить тих паперових пачок, які батько держав у руках... Лейбка дивився одним оком і бачив, як батько тішився грішми. Беня затримував на якусь мить кожну пачку окремо, мацав її, гладив і передавав касирові по рахунку, а той ховав їх знов у шухляду, кладучи кожну пачку на її місце. Звичайно, спершу привілейовані сотні, тоді дрібніші асигнації і лише наостанку срібло й мідь.
А Лейбка дивився одним оком у молитовник, а другим — туди, до шухляди, де лежали пачки з грішми. Там тепер були зосереджені всі його думки й поривання. Там він був тепер з усіма своїми сподіванками, усім єством, усією душею.
Що гроші — спокуса, це чув Лейбка багато разів від свого вчителя в хедері і взагалі від старших. Чув він також, що гроші — надзвичайно велика спокуса. Але смак цього він відчув тільки тепер, цієї хвилини, відчув, що спокуса грошей взяла його в лабети й тримає цупко-цупко! Лейбка знав, що даремні його зусилля: спокуси вже не здихається. Він навіть і не силкувався. Навпаки, просив бога, щоб гріх відбувся. Бо коли, крий боже, ні... Коли, крий боже, його піймають — леле! — подумати страшно!.. Тоді пропащі світи! Тоді він пропав ні за понюх табаки! Гоцмах поїде. Театр поїде. А він?.. А Розка?.. Що буде з ним?.. Ні театру, ні Розки! Кінець усім золотим мріям!..
— Тпр-ру! Поздоровляю! Приїхали "свати" очистити стодолу від "паскудства".
Так, підвівшись з місця, сказав Беня своєю звичайною мовою. Читач, який уже добре обізнаний з нашим Бенею Рафаловичем, мабуть, здогадується, що "свати" — це візники, а "паскудство" — то він мав на увазі єврейський театр.
1
Шолом-Алейхем, т. 2
Розділ 34
ДОБРИДЕНЬ, ШИМОН-ДАВИДЕ!
Коли б це можливо було, Беня сам відлупцював би себе. Такий він сердитий на себе за те, що поквапився на тих кілька "фараонів" і віддав таку чепурну, таку охайну стодолу під єврейський театр. Коли б нагнали повний хлів свиней, вони, на його думку, не змогли б так запаскудити подвір'я, як воно запаскуджене за ці кілька тижнів. Беня сам не знав чому, але як побожний єврей ненавидить свинину, так він ненавидів оцих голодних "лапацонів" (це він мав на увазі акторів). А найбільше він терпіти не міг того вичепуреного франта з обшкрябаними щоками (то він мав на увазі голеного директора Альберта Щупака).
Можна сказати, що ці двоє, Беня Рафалович і Альберт Щупак, зненавиділи один одного з першої хвилини їхнього знайомства. Кожний дивився на другого не інакше як згори вниз. Щупаку Беня не мав іншої назви, як "шмаро-воз". А Беня у Щупака не мав іншого прізвиська, крім як "бессарабське барило". Тим-то легко зрозуміти, який був задоволений Беня, коли, вийшовши на подвір'я, побачив, що приїхав візник Шимон-Давид з великою будою і зупинився перед брамою, а за ним ще підвода й ще одна буда, а позаду — гарба. Беня зняв балачку з візником Шимон-Давидом:
— Чолом тобі, доброго здоров'я, приємний госте, Шимон-Давид! Скажи-но мені, серденько, скільки ти береш, цікаво знати, з оцих голодранців за те, що вивозив їхнє падло?
— "Блажен чоловік" — нещасна доля візника! — відповів йому Шимон-Давид і почав скаржитись перед Бенею, як погано візникувати, перелічуючи йому на пальцях: — Худобина мусить їсти, людей доводиться наймати, овес дорогий, для підводи потрібна смола, і ще сторожа треба наймати, а сторожі — злодії...— Побачивши, що не вистачить пальців, Шимон-Давид, махнувши рукою, закінчив: — Трясця його матері!
Візник Шимон-Давид більше хазяїн, ніж візник. У нього є власний будинок, три пари коней. Діти вчаться в хедері, та й сам він грамотій, знає псалтир напам'ять.
Шимон-Давид сторгувався з Щупаком як підрядчик, тобто його ніщо не обходить: у суботу ввечері, зразу після прощальної молитви, він повинен був перевезти до Па-чешті на залізничну станцію весь єврейський театр разом з акторами, декораціями, бебехами й усім манаттям, а коли вранці, тільки-но розвидниться, він привезе їх на залізницю, то нехай хоч каміння падає з неба, він повертає назад додому.
Так каже сам Шимон-Давид. А коли Шимон-Давид каже, то слово його тверде.
Настав суботній вечір — немає Шимон-Давида. Давно вже засвітилися зірки на небі й вогники у вікнах, а жодної підводи ще не видно. Тоді Щупак наказав Гоцмахові піти принаглити його. Прийшовши, Гоцмах побачив, що Ши-мон-Давид сидить над великим молитовником і проказує вголос "Дарую тобі".
— Реб Шимон-Давид, ну?
Шимон-Давид показав йому однією рукою на рота, мовляв, не можна припиняти молитву, другою на молитовника і пробурмотів:
— Ну-ну.
Це мало означати, що, поки Шимон-Давид не впорається з "Дарую тобі", нема про що балакати. Гоцмах сів собі й закурив цигарку. А Щупак тим часом казився, з шкіри пнувся. Ніколи Альберт Щупак не був такий знервований, як того суботнього вечора. Він таємничо перешіптувався з Шолом-Меїром, лютився, аж підскакував, посварився з усіма акторами та актрисами, а найбільше, звісно, перепадало небораці Гоцмахові. Щупак лаяв його і проклинав, вимагаючи, щоб Гоцмах негайно привів візників з підводами, інакше-бо: "Нехай я не буду Альбрет!.."
— Що це з нашим директором? — дивувалися актори у стодолі за лаштунками.
— Не чіпайте його, він збожеволів. Директорша приїде завтра вранці.
— Звідки ти знаєш?
— Була депеша.
— Щупакові начхати на жінку.
— Хіба в Щупака є жінка?
— Отакої! Ти не тутешній?
— Подейкують, що такий, як Щупак, не здохне з голоду, якщо навіть у нього буде три жінки.
— А я чув, що він розлучений.
— Нічого подібного!
— Чого ж він бісики пускає примадонні?