Лея трохи шкодувала, що єврейський театр покидає Голенешті, а заразом була й задоволена. Менша буде буча в містечку, заспокоювала вона себе. Голенешті досі обходилось без єврейського театру, то й надалі обійдеться, чи бачили ви таке!.. А дитина, напевне, забуде, що був колись на світі театр... Дитина залишається дитиною. Вона купить Розці нові черевики, і загояться всі її рани... А коли ще, крім того, завтра принесе, бог дасть, цукерок чи мармеладів з базару... Ой лишенько! Завтра ж неділя, базарний день, мало не ярмарок, а вона не має, кажучи по щирості, навіть ламаного п'ятака. Треба напосісти на Ісроела. Адже починається тиждень, чи бачили ви таке!..
Ці думки заносять нашу канториху на такі буденні стежки, що вона на мить забуває про заподіяну Розці кривду.
А Розка?..— дайте їй спокій. Розки немає. Розка далеко, далеко звідси.
Тобто тим часом вона ще тут. Але де вона буде завтра? Завтра? О, цього не знає ніхто, ніхто, тільки вони вдвох: вона і Лейбка. І ще двоє знають цю таємницю: директор театру і його помічник, Шолом-Меїр... Шолом-Меїр умовився з нею сьогодні вранці, коли всі були в синагозі, що опівночі, тільки-но годинник проб'є дванадцять, вона повинна... Ах, вона вже знає. Вона вже знає, що саме треба робити... Тільки вона й він знають, а більше ніхто, ніхто!..
їй приємно, що вона знає таке, про що мати навіть не здогадується... Так їй і треба! Шолом-Меїр правду каже: "Не треба було замикати дівчину в хаті одним одну, тримати її, як пташку в клітці". Жодної вільної хвилини. Голови не можна було підвести! При чужих не співати! До театру не ходити! Нікуди не дивитися! Там не стояти! Що це таке? Чи ж її продано батькам? Чи має вона бути рабою в них? Де це чувано? Так казав Шолом-Меїр і мав цілковиту рацію!.. Бог дасть, завтра вранці, коли мати встане й побачить, що "пташка вилетіла з клітки", ой пошкодує вона тоді! Ох і будуть тоді їй добрі побажання на новий тиждень. Добрі побажання і щасливий тиждень!..
Шкода їй тільки, коли згадає батька. Батько, бідолашний — серце болить, як глянути на нього... Він так любить її. З ним вона була завжди не як дитина з батьком, а майже як сестра з братом. Хто гратиме з ним на хануко * в дзигу? Хто викрадатиме в нього на пасху мацу з-під подушки? * Хто приноситиме зелень на зелені свята? Хто ходитиме з ним на свято кучок * до синагоги? І хто співатиме з ним?..
Розка пригадує, як оце недавно вона суботніми вечорами співала разом з батьком уривки молитов і просто пісень, яких він її навчив. А мати під цей час ставила самовар, готувала чай.
Одну пісню, пам'ятає Розка, вони співали майже кожного суботнього вечора, коли кантор був у веселому гуморі. Ця пісня зветься "Месія" і закінчується вона:
День радості, день світлий співу,
День урочистий, день пориву,
Піднесення в цю мить щасливу,
Братерство і любов.
— Чи не годі вже співорадіти? — встрявала мати, при-носячи самовар.— Краще вип'ємо по склянці чаю, чи бачили ви таке!..
Ах, як хороше, як любо й весело! І здається, це було тільки недавно, а проте так давно, давно, бозна-коли!.. її проймає страшний, чорний смуток. Важко їй на серці, щось стискає горло, сама не знає, що з нею. Ще трошки — і вона заплаче... Помітивши, що вона сидить сама чогось дуже зажурена, в куточку, батько, наспівуючи, підійшов, погладив її гарне, чорне, блискуче волосся і нахилився до неї:
— Що тобі, доню?
— Нічого... Щасливого тижня тобі!
Вона припадає до батькових грудей гарячою головою, тулиться до нього, цілує й обіймає.
Розділ 33 ГРОШІ — СПОКУСА
Беня Рафалович теж закінчив прощальну молитву. У Вені ця молитва проходить з усім парадом. Коли Беня проказує прощальну молитву, всі в домі повинні бути присутні й відповідати йому: "Благословенний бог і благословенне його ім'я — амінь". Жінка, діти, стара мати, пару-бок-касир, мамка, куховарка — геть усі.
Всі відповідають йому: "Амінь!" Після молитви він напихає повні кишені грошей, щоб щастило наступного тижня, і каже гримким лев'ячим голосом: "Доброго тижня!" А всі йому відповідають: "Хай щастить у цьому тижні й протягом цілого року!" Отак ведеться в Вені Рафаловича.
Покінчивши з молитвами, Беня моргнув касирові, щоб той підрахував виторг за минулий тиждень і записав рахунки в книгу. Касир Щастя й Радість закотив рукави, витяг ключі з кишені штанів, відімкнув середню шухляду і сів підраховувати гроші, уважно, зосереджено, із запалом.
Насамперед з'явилися на столі паперові гроші. Пачка за пачкою. Касир був мастак лічити гроші. Щохвилини він слинив великий палець, і асигнації в його руках ляскали, летіли, мерехтіли перед очима. Спершу йшли привілейовані, важкі сотні, чи, як Беня прозиває їх, "простирала", далі — білі "делікатні" асигнації по двадцять п'ять карбованців. Потім — червоні вогнисті десятки й сині п'ятірки. А вже після цього йшов "дріб'язок" — зелені збляклі троячки і сила-силенна жовтих потріпаних карбованців.
Цілий вечір, поки касир лічив готівку, наш Лейбка сидів віддалік над молитовником, нібито проказуючи тихенько "Дарую тобі", похитувався, гортав сторінку за сторінкою, а насправді допомагав лічити гроші. Він лічив, лічив — і не міг перелічити. Поки йшли великі пачки, він ще встигав стежити, та коли дійшло до дріб'язку, він заплутався в рахунку, збився з пантелику і почав знову заглядати в молитовник, проказуючи "Дарую тобі" тим самим тихим голосом, як і раніше. Але пачки з грішми стояли перед його очима і не давали спокою. Він питав самого себе: "Де будуть вони, оці всі гарні пачки з грішми, сьогодні опівночі? Де? В нього, в нього, в нього!.."
Його проймає дрож. Він похитувався ще дужче і ще завзятіше проказував: "Дарую тобі".
Беня й касир були так захоплені роботою, що не бачили зовсім Лейбки і не чули, як він проказує молитву, зате мати Бейлка, що сиділа збоку,— бачила й чула, як Лейбка читає, як Лейбка молиться, радувалася й зичила йому всякого щастя: "Золото, а не дитина".
Велика рана, що ятрилася десь глибоко в серці, почала потроху загоюватись. Вона думала собі: чим, власне кажучи, її дитина так согрішила? Тим, що віддала бідному хворому акторові свій сніданок? Хіба за це треба було так карати дитину, завдавати стільки сорому?.. Якби зараз Беня глянув на нього її очима... серденько моє!..