Мандрівні зірки

Сторінка 128 з 148

Шолом-Алейхем

Що саме — вона не знала. Потім прийшла дівчина, погано загримована, з невміло підведеними бровами. Руки в неї були великі, червоні. Хто ця дівчина? Що вона тут робить? Вона звертається до старого німецькою мовою: "Фатер!" К Вони про щось розмовляють. Якісь дурні, зайві балачки: про амстердамську біржу; про Рубенса і Ван-Дейка; про пророка Мойсея, Сократа й Христа; про мистецтво й релігію; і знову ж німецькою мовою: "Релі-гіон". Дурні, зайві балачки!.. Служник пішов... Хвалити бога, одного здихались. Старого теж уже немає. Дівчина лишилася сама. Вона тиняється по сцені, як неприкаяна, підкочує під лоба погано підведені очі, притискує червону руку до фальшивих грудей і декламує: "Кайдани легкодухості лежать на моєму серці". Дурні, зайві балачки! Але ось він! Уріель Акоста... Роза відчула, що їй забракло повітря. Кров пульсує, а серце рветься в неї, хоче вистрибнути з грудей. Цок, цок, цок! Цок, цок, цок! Якусь мить їй здавалося, що Уріель Акоста дивиться в ложу, на неї, прямо на неї. Вона відчула, що обличчя їй палає як жар. Ні, то їй тільки здалося, приверзлося.

Тихо, спокійно й лагідно розмовляє Уріель з своєю коханою Юдіф'ю. Голос його м'який, рухи вишукані, шляхетні й пластичні. Все продумано і вивірено. Жодного зайвого кроку, жодного невиправданого нюансу. Весь театр прислухається до кожного його слова, яке він вимовляє. Неначебто тільки він один тут присутній, а крім нього, немає нікого. Раптом голос його дужчає. Почуває-ться особлива сила в його словах. Сповнений зворушливої ніжності й любові, бере він кохану Юдіф по-братньому за руку: "Моя люба Юдіф, востаннє — прощай!"

Ах! Які прекрасні, які напрочуд гарні в нього очі! Скільки почуття, скільки болісної любові випромінюють вони! Невже він покине сцену? Ні. Приходить знову старий з іще кількома людьми, і Уріель залишився. Слава богу, що він залишився. Роза спрямовує на нього свій бінокль. Вона бачить, що Юдіф бере його за руку, і вони вдвох повагом виходять. Здалеку чути музику.

Зітхнувши глибоко, Роза відклала бінокль. Молодий маестро Стельмах, що сидів поруч з нею, заглядав їй в очі. Він хотів знати, що з нею діється?.. Хотів спитати, чого вона так зітхає? Але Роза не бачила його, не 1 помічала нікого. Роза тепер замкнулася в собі, поринула в безодню власної душі. Невже це він? Той, якого вона так довго виглядала? Той, кого вона так часто бачила уві сні? Чи, може, сон те, що вона бачить тепер? Ні, цене сон... За плечима вона почула, як хтось шепочеться. То в сусідній ложі. Все та сама, що називала себе примадонною і похвалялася, що Рафалеско її наречений. Невже це можливо?.. Вона в нього спитає. Ще сьогодні спитає. Де вона його побачить? Тут-таки, в театрі. За лаштунками. Тіль-ки-но закінчиться друга дія, вона піде й накаже викликати гастролера, Лео Рафалеска. Що йому сказати? Хто його питає? Леді хоче його побачити. Без прізвища, леді... Всі здивуються: хто ця леді, яка хоче побачитися з Ра-фалеском? Але їй байдуже...

Одне тільки забула Роза: що вона тут не сама в театрі, що разом з нею в ложі сидить ще дехто, що тут сидить з нею Гриша Стельмах. Ах, Гриша Стельмах! Про нього вона справді забула. Зовсім забула. Забула, чим він їй доводиться. Забула, що сьогодні відбулося між ними, зовсім забула, що є на світі такий на ім'я Гриша Стельмах... Бідний, бідний Гриша Стельмах.

Раптом на сцені засурмили. Роза здригнулася, наче спросоння. На сцені було повно людей. Усі говорили. Але Розі здається, що то все чудні, дурні й зайві балачки. Де Уріель? Ось він! Зовсім інший має вигляд, зовсім інша людина. З новою силою лунає його голос.

Роза не випускає з рук бінокля, вслухається в слова довгого монолога, не розуміючи його гаразд, але кожне слово, окремо взяте, має для неї інше значення. І не так ті слова, як голос. Його голос. Як могла вона забути його голос? Скільки разів, заплющивши очі, вона розмовляла з ним в уяві?

"Разом з усіма вами хочу я переживати всі жалі! Ваше відлучення нічого не міняє — я лишаюся евреем!" — так гордовито закінчив Уріель Акоста свій монолог, і весь театр вибухнув оглушливими оплесками. То молодь запалилася національними почуттями, які дійшли до них з-за океану. їм найбільше сподобалися слова: "Разом з усіма вами хочу я переживати всі жалі". На них дивлячись, вся інша публіка, яка в Америці більш-менш розуміється на мистецтві, і собі почала аплодувати, бо всі відчували, що перед ними — надзвичайної сили справжній актор, митець, який на своїх плечах витягує всю трупу, тримає в своїх руках усю публіку, причаровує увесь театр. "Так, це зірка,— нібито висловили всі одностайно цю думку,— це справді зірка, що сходить на небосхплі єврейської сцени".

Друга дія давно вже закінчилася, а оплески довго ще не вщухали, переплітаючись з дикими вигуками: "Рафа-леско! Браво, Рафалеско!"

— Годі! Хай буде тихо! — пробував дехто втихомирити публіку. Але нічого не допомагало. Замість "браво, Рафалеско!" почали кричати "слава Рафалескові!"

— Театр збожеволів! — почувся голос з партеру.

Той, хто це сказав, мав рацію: театр таки справді збожеволів.

Розділ 62

МІСТЕР НІКЕЛЬ ВИГОЛОШУЄ СПІЧ

В Америці промовляють усі: малі й дорослі, юні й старі. І всі вміють промовляти, окрім хіба тих, що народилися німими.

В Америці виголошують спічі на кожній учті, з кожної нагоди: на заручинах, весіллі, розлуці, обрізанні, іменинах, новосіллі...— це все нагода для спічу. А коли ще йдеться про збори, мітинг, лекцію, вечір, прийом гостей, бенкет, концерт чи виставу — тоді сам бог звелів виступати із спічами.

В театрі, коли виступає зірка, гастролер, на честь його під час антракту виголошують спіч зі сцени. Це робить звичайно або сам гість, або хтось із акторів, який має добрий голос і може задавати тон. А інколи виступає директор, власник театру, і повідомляє шановній публіці все, що він вважає за потрібне довести до відома публіки.

Цього разу, після другої дії, коли публіка мало не збожеволіла, гукаючи "браво" й "слава Рафалескові!", а сам Рафалеско вже стомився виходити щохвилини та вклонятися знавіснілій нью-йоркській публіці, піднялася завіса і замість Рафалеска з'явилась добре всім відома весела постать містера Нікеля.