Розділ 60
ЩО СТАЛОСЯ В ЛОЖІ НОМЕР ТРИ
, У ложі номер три, власне, нічого не сталося. Там сиділа собі, як ми знаємо, знаменита парочка, Гриша Стельмах і Роза Співак. Вони просиділи всю першу дію до кінця, не спускаючи очей з головного героя Лео Рафа-леска, який сподобався обом не менше, коли не більше, ніж іншим глядачам "Нікель-театру". Для обох було приємним сюрпризом слухати такого справді талановитого актора, бачити таку справжню нову зірку на єврейській сцені.
Особливо приємно було Розі. Для неї це, можна сказати, являлося певною перемогою, тріумфом. Адже вона сама колись мала відношення до єврейського театру. Роза давно вже не відчувала такої духовної насолоди, як того вечора, і вона щиро була вдячна Стельмахові-батькові за цю ідею — відвідати єврейський театр.
Що далі, то більше зростало її дивування. Вона майже не вірила своїм очам, ніколи не сподівалася, щоб єврейський театр, яким вона його пам'ятала, за короткий час досяг таких вершин справжнього мистецтва. Роза ніколи не уявляла собі, щоб серед єврейських акторів, наскільки вона їх знала, могла з'явитися така колосальна постать, такий велетень, такий могутній актор, як оцей гастролер Рафалеско. Вона стежила з дедалі більшим інтересом і захопленням за кожним кроком, кожним рухом цього великого митця, який своєю непідробною природністю переносив її в далекий, старий Амстердам з його колишніми старими інтересами. Сила уяви, ілюзія були такі міцні, що Роза бачила себе поряд з цим героєм Старого світу, разом з ним поділяла його радощі й болещі давніх часів, часів війни між вільною думкою й фанатизмом, часів Баруха Спінози *. Шкода було тільки, що в сусідній ложі, яка належала дирекції театру, заважали, не давали змоги слухати як слід. Там зібралося кілька жінок, що тихо точили баляндраси, як у синагозі під час молитви, коли хочеться базікати і разом з тим не заважати канторові.
Ці жінки, як видно, мали відношення до "Нікель-те-атру" й до комуни "Кламер, Швальб і К°", бо між ними була наша знайома ломжинська канториха і ще кілька вже не молодих, але дуже причепурених жінок, із зім'ятими, дуже напудреними обличчями. Якщо вони самі не актриси, то — дружини акторів.
Важко сказати, які в них були важливі справи і чому вони не могли відкласти своїх балачок на пізніше. Завжди так буває: коли треба мовчати, саме тоді хочеться розмовляти. Якась мана, та й годі!
Проте цих жінок можна було ще терпіти, якби не відчинилися двері до директорської ложі і з шумом не вдерлася туди саме посередині дії якась дивна красуня в такому великому капелюшку, що під ним вільно могла б розміститися вся ця купка жінок. І лише тут почався справжній рейвах.
Якби можна було, Роза пошматувала б цю красуню з страхітливим капелюшком. Ні на мить не заспокоїться! Принесла її сюди нечиста сила. Ні на хвильку вона не припиняла балачок, шушукалася то з однією, то з іншою, тихенько сміялася, не могла всидіти на місці, закотила рукави, показуючи браслети з діамантами, а за одним разом — гарні великі білі руки. Роза з її супутником кілька разів перезирнулися, ніби питаючись одне в одного поглядом: "Звідки взялася ця бісова личина?" Навіть після того як закінчилася перша дія і завіса впала, а весь театр двигтів від оплесків та вигуків "Ра-фа-лес-ко!" — навіть тоді ця "бісова личина" не припиняла балачок з іншими жінками, сміялась, кидалась на всі боки і поводилась так, що хотілось попросити її геть з театру.
Коли втретє викликали Рафалеска на сцену й він досить чемно вклонявся захопленій публіці, Роза побачила, як ця "бісова личина" висунула йому язика, а інші жінки в директорській ложі вибухнули реготом. Це вже неабияк роздратувало Розу і, звернувшись до красуні з капелюшком, вона сказала їй єврейською мовою:
— Невже вам так не сподобався цей актор?
— Який актор? Рафалеско! Ха-ха! Адже він мій наречений, ха-ха-ха!
Це було сказано так просто і з таким безневинним сміхом, що "бісова личина" одразу сподобалась Розі, вона ближче присунулась і спитала:
— Ваш наречений? То ви теж актриса?
— Чи я актриса? — перестала та сміятися.— Я примадонна. Мене звуть Генрієтта Швальб.
— Це мене дуже тішить.
Роза свого імені не назвала, але присунулась до примадонни ще ближче, так, що вони опинилися одна перед одною і їх розділяла тільки тонка стінка обох лож, ніхто сторонній не міг почути їхньої інтимної розмови.
, — Мені хотілося б ось що довідатися у вас,— привіт
но звернулася Роза до примадонни: — Чи то правда, що пишуть про цього Рафалеска з Бухареста, ніби королева Кармен Сільва...
— Дурниці, брехня! — сміючись, перебила їй мову Генрієтта.— По-перше, він не з Бухареста, а з Голенешті.
— Голенешті?
Слово "Голенешті" Роза не вимовила, воно вирвалось у неї з серця. Вона схопила Генрієтту за велику голу холодну руку, але зразу ж схаменулась і почала нібито оглядати Генрієттині браслети:
— Ви носите на собі багато коштовностей. Ваш браслет подобається мені...
— Це подарунок від мого нареченого.
— Як, кажете ви, зветься місто?
Роза, не перестаючи, оглядала Генрієттин браслет з діамантами.
— Місто? Ха-ха-ха! Містечко. Голенешті зветься воно. У Бессарабії. Там їдять мамалигу, ха-ха-ха.
Інтимна розмова обох примадонн була перервана на самому початку, бо раптом погасло світло в театрі, піднялася завіса і почалася друга дія.
1
Б'ютіфл — чудово (англ.). 25 Шолом-Алейхем, т. 2
2
Фініта ля комедія — комедію закінчено (італ.).
Розділ 61
ТЕАТР ЗБОЖЕВОЛІВ
Де були її очі? Чому вона з першої хвилини після першого погляду, після першого почутого від нього слова не впізнала його?
Роза заглянула в програмку, прочитала: "Уріель Акоста — Лео Рафалеско".
— Авжеж, Лео...
— Що Лео?
То спитав у неї Гриша Стельмах, який помітив, що Роза раптом змінилася, стала не такою, як раніше. Раніше, протягом усієї першої дії, вона сиділа близько-близько біля нього. її рука була в його руці. Тепер, під час другої дії, Рози тут більше не було. Вона майже вся висунулася з ложі й дивилася в бінокль, не бачачи перед собою нічого, лише кілька декоративних дерев. Поміж деревами сновигали якісь постаті. Між ними не було того, кого вона шукала поглядом... їй здавалося, що постаті ці з того ж самого матеріалу, що й дерева. Декоративні постаті, рухливі манекени, говорящі істукани. Один якийсь старий елегантно вбраний чоловік читав папір. Старий розмовляв плачливим, чужим голосом. Біля нього стояв служник у старомодній лівреї, з кіскою ззаду. Ці дерев'яні постаті про щось говорили між собою.