Так, усі сподівалися великої сенсації в єврейському театральному світі Нью-Йорка. Як патріоти "Нікель-те-атру", так і протилежний табір з інших театрів, усі прийшли з готовими рецензіями для завтрашніх газет, які вони репрезентували.
Перед такими винятковими виставами редактори, звичайно, самі беруть на себе роль рецензентів. У одного редактора прогресивної газети рецензія мала починатися завтра приблизно так: "Давно вже стіни "Нікель-театру" не двигтіли так і від надзвичайних оплесків, і від ентузіазму публіки, що вчора досяг найвищого ступеня. Це повинно було переконати наших противників, продажних писак, які..."
А в іншого, ще більш прогресивного редактора завтрашня рецензія мала розпочатися так:
"Учорашній страшний провал у "Нікель-театрі" буде доброю наукою для двоногих віслюків, які з шкури пнуться, щоб зробити з мухи слона, і які за долари готові..."
Одне слово, в "Нікель-театрі", можна сказати, був піднесений настрій. Нерви всіх були напружені, очі всіх спрямовані туди, до завіси, яка ось-ось мала піднятися. Нарешті світло погасло й піднялася завіса.
В цю хвилину тихою ходою ввійшли три елегантно вбрані особи, які під'їхали до театру в розкішному автомобілі з чорним лакеєм попереду, й наказали, щоб їх провели прямо до найдорожчої в "Нікель-театрі" ложі номер три.
Ці три особи були — літній чоловік з величеньким черевцем, другий ще зовсім юнак з крислатим капелюхом, насунутим на чоло, а під руку з юнаком — молодюсінька дама з густою вуаллю на обличчі. Юну парочку старший з черевцем підвів до дверей ложі номер три, і парочка зайшла туди. Негр залишився перед дверима ложі з жіночим пальтом й пледом у руці, а чоловік з черевцем повернувся назад і пройшов довгим вузьким коридором до партеру.
І треба ж було так статися, що саме в цю хвилину пробігав вузьким коридором один з директорів, Нісон ІПвальб, і зустрівся носом до носа з літнім чоловіком. Обидва вони відсахнулись, спинилися на мить і глянули один одному в очі; потім розійшлися, знову спинились і ще раз уп'ялись очима один в одного. Це все, однак, тривало не більш як дві-три хвилинки, і, перше ніж обидва могли пригадати, де й коли зустрічалися, вони розійшлися: особа з черевцем пішла в партер, а Нісон Швальб на мить зупинився і сказав сам собі: "Невже це той самий пустомолот? Чого ж він так змахлював з бородою?" Нісон негайно побіг до каси, відшукав свого компаньйона, власника театру, самого містера Нікеля, і між ними зав'язалася коротка, але гостра розмова, яку ми тут переказуємо дослівно:
— Хто та парочка, що сидить у ложі номер три з негром перед дверима?
Містер Нікель не з тих людей, що люблять довго замислюватись.
— У ложі номер три? Якщо не Джейкоб Шіф, то де Луїс Маршал.
— Якщо ви не брешете, то ви просто йолоп.
Містер Нікель засунув обидві руки в кишені і обдарував свого компаньйона таким привітним поглядом, немовби той щойно зробив йому найкращий комплімент.
— А хто ж там? *
— Отак і кажіть і не морочте голови! Оцей торохтій, що відвів парочку до ложі номер три, хоч як він змахлю-вав з бородою, я б сказав, що це Стельмах.
Містер Нікель стояв ошелешений, нічого не розуміючи.
— Який торохтій? Чия борода? І хто такий цей Стельмах?
— Золотце моє, розумнику мій! Ви придурюєтесь? Чи ви таки справді осел? Чи, може, ви не тутешній? Невже ви ніколи не чули імені Гриші Стельмаха?
— Гриша Стельмах?
Містер Нікель підскочив на місці, почастував себе ляпасами в обидві щоки, спершу в праву, потім у ліву, і процідив крізь зуби на свою адресу таке слово, що його цензура не дозволяє до друку ні в нас, ні в Америці... Потім тричі вигукнув дуже голосно:
— Я йолоп, йолоп, йолоп!
— Ось маєш! Це ж я давно кажу.
Містер Нікель пропустив кпини повз вуха і раптом зрадів:
— Те-те-те! Якщо це Гриша Стельмах, тоді я вже знаю, хто така ця красуня. А як ні, щоб я де дожив до завтра.
— Амінь! Хто ж вона?
— Розалі Спайвак.
— Розалія Спайвак?
Тут уже Нісон Швальб ляснув себе по лобі, кинув компаньйона коло каси і сам помчав у партер ще раз глянути на свого старого знайомого і переконатися, чи це таки той пустомолот, який так змахлював з бородою.
Розділ 58
РАФАЛЕСНО ТВОРИТЬ
Море голів у напівтемному великому залі стенулося, коли важка завіса в "Нікель-театрі" з шумом злетіла вгору і наче прохолодний вітерець повіяв над цим морем. Якусь мить ще тривав тихий гамір, поки публіка готувалася слухати й дивитись виставу. Але ось запанувала жадана тиша. Та приємна лагідна тиша, яка огортає актора з усіх боків, неначе підхоплює його на крила, і несе зі сцени вгору над морем голів. Та надзвичайна тиша, від якої бринять найтонші струни душі й дозволяють артистові йанувати над публікою.
Лео Рафалеско того вечора панував над нью-йорк-ською публікою в "Нікель-театрі".
Ставили, як завжди при його першому виступі, "Урі-еля Акосту". З першої хвилини, коли Уріель показався на сцені, він став осереддям, що вбирало в себе очі всіх. Цей тендітний юнак з гарним ніжним блідим обличчям і довгим волоссям, з великими змученими очима, русявою борідкою й розкритою шиєю мимоволі викликав порівняння з Ісусом Христом.
З дивовижною силою приваблював він до себе симпатії всієї публіки. В його поводженні, в його голосі крилася така сила, що причаровувала глядача. Кожен його крок і кожен порух на сцені були пройняті надзвичайною грацією. А переходи від одного стану до іншого були напрочуд природні й багаті на барви. Ось стояв перед вами юний мислитель, що розмовляв з доктором де Сільва так, як розмовляє юнак філософ про високі небесні справи:
"Я не хочу сказати, що показую вам, де дійсна правда, яку всі мусять визнати. О ні! Я знаю тільки, що моє незнання наказує мені дошукуватися правди. Моя сліпота наказує мені гостріше дивитися. Моя глухота наказує мені краще прислухатися..." При словах "моя сліпота" він показує на очі, "моя глухота" — показує на вуха з усіма манерами середньовічного вченого, просвітителя.
Та ось у розмову втручається наречений його коханої Юдіфі, і в Акости міняється обличчя. Ви тепер бачите перед собою не вченого, не філософа, а закоханого, що пристрасно, натхненно говорить про свою милу, яка попала в чужі руки.