Мандрівні зірки

Сторінка 124 з 148

Шолом-Алейхем

Зрозуміло, що ці всі історії, балачки, нашіптування запаморочили голову нашому героєві, і його пойняло бажання швидше виступити на сцені, щоб показати всім, хто він і на що здатний.

Багато важило ще й те, що лишився без відповіді його одвертий лист, перший великий лист у його житті, якого він написав тій, хто була йому найдорожча в світі, святиня, яку він увесь час носив у серці...

Проглядаючи нью-йоркські газети, він щоразу натрапляв на ім'я Рози Співак завжди разом з ім'ям Гриші Стельмаха, який невідступно був при ній, муляв Рафа-лескові очі і ятрив душу. Ну, що ж, нехай вона буде щаслива,— думав він,— з її Гришею Стельмахом; нехай проживе з ним до старості в багатстві й шані; але відповісти на мого листа вона все-таки могла б. Чи то вона так занеслась, що вже забула про її колишню домівку? Чи не хоче його пам'ятати? Вона зовсім забула, забула геть усе, як лихий сон? Якщо так, чого ж він побивається за нею? Чи не краще, щоб він теж її забув, забув геть усе, як лихий сон?..

Рафалеско, кінець кінцем, ладен був уже забути, заради кого він, власне, прибув сюди і хто, власне, вабив його сюди, в цю країну. Він сам себе хотів переконати, що прибув заради себе, заради власної кар'єри. І, як колись у найкращі часи, так і тепер, наш юний мрійник блукав у світі мрій та фантазій. Він уявляв собі, що його перша гастроль в Америці пройшла так блискуче, що другої вистави вже не відбулося: його підхопили, або, як тут кажуть — "викрали", тобто переманили з єврейської сцени, заплатили за нього, не торгуючись, скільки зажадали менеджери, і ось він уже на англійській сцені в одному з найбільших нью-йоркських театрів, ім'я Рафа-леска лунає по всій Америці й досягає аж до неї, до славетної Співак, хоч яка вона велична. О! Тоді він з нею поквитається, він їй покаже, чия зверху, хто старший. Він їй тоді скаже все, що наболіло на серці. Він викаже їй чисту правду, що вона, власне кажучи, не варта його; що вона не заслужила, щоб він з її вини провів стільки довгих ночей без сну; що був сп'янілий, а тепер протверезився; що був дурний, а тепер порозумнішав; що був хворий, а тепер уже видужав, цілком видужав...

Поринувши в такі думки, наречений разом з гостями випивав келих за келихом, сміявся й радів разом з усіма на своїх заручинах, гаразд не здаючи собі справи, що, власне, тут відбувається цього вечора, гаразд не усвідомивши, що означає розбита тарілка...

Розділ 57

У "НІКЕЛЬ-ТЕАТРІ"

Другого ранку наш герой прокинувся з страшним головним болем. Він ще не мав часу витверезитися від чаду, оглянутися, на якому він світі після вчорашнього вечора, а його вже підхопили й повели до "Нікель-театру" на репетицію, там, сказали йому, буде кілька зірок з інших театрів, які хочуть його побачити, а також кілька рецензентів англійських газет.

Відколи Рафалеско став актором, він не пам'ятав, щоб йому так хотілося причарувати присутніх своєю грою, як йому хотілося тепер перед першим виступом у Нью-Йорку. Ніколи він ще не прагнув так успіху, пошани й слави, як того першого вечора, коли мав показатися перед глядачами переповненого "Нікель-театру". Ніколи ще серце так не калатало йому й ніколи він так не почував себе школярем перед іспитом, який заприсягся цей іспит скласти блискуче, на "відмінно".

Не дивно, що всі інші інтереси відсунулись того дня набік. Не дивно, що все поступилося місцем перед одним бажанням — сподобатися нью-йоркським глядачам, заполонити їхні серця! Того вечора в ньому прокинувся артист, справжній артист з усім палом і тремтінням, яке змушує очі іскрити, розбурхує кров і додає сили й творчої снаги, щоб досягти вершин мистецтва.

* * *

Настав день великого іспиту для нової єврейської "зірки з Бухареста", яку вся преса високо підносила, ставлячи в один ряд з такими великими акторами, як Зоненталь, Шільдкраут, Ірвінг, Поссарт, Россі та інші.

Гарний великий "Нікель-театр" був ущерть переповнений і добре прибраний. Всі, починаючи від директорів аж до білетерів, були в доброму святковому настрої. Публіка теж була радісно піднесена. Це більше скидалося на бенефіс, ніж на пробний виступ дебютанта, який вперше з'являється перед великою аудиторією. А глядачів справді було повно. Крім звичайної публіки, яка завжди заповнює гальорку всіх єврейських театрів Нью-Йорка, того вечора можна було побачити в ложах і партері "Нікель-театру" безліч нових глядачів, серед них багато інтелігентів, а також кілька американців, з якими директор Нікель з великою шанобливістю й підлесливістю ходив, сам показуючи їхні місця, сам подаючи їм програмки, хоч то не був його обов'язок.

Певна річ, містер Нікель використав цю нагоду як добру рекламу для театру. Він кожному казав по секрету, хто ці американці, називав вигадані прізвища, незважаючи на те, що багато хто знав, що ці двоє не більш як брати, директори одного великого американського драматичного театру.

Нью-йоркські газети зняли такий шелест навколо нової "зірки з Бухареста", що ці двоє відомих директорів драматичного театру неабияк зацікавились юною єврейською зіркою, може — хто його зна,— якщо є хоч половина правди в тому, що пишуть, варто цього актора "викрасти", переманити до себе? Навіщо євреям мати Зонен-таля, Шільдкраута, Ірвінга, Поссарта чи Россі? Це ж факт, якого самі євреї не спростовують, що вони заповзялися віддавати іншим усе найкраще й найталановитіше з того, що мають...

Цілком зрозуміло, що в театрі було того вечора багато репортерів як з англійських, так і з єврейських газет. То були гарні хлопці, один в один, биті птахи з голеними обличчями, жвавими очима, хитрі й пронозуваті газетярі, які пишуть бігцем, їдять на ходу і сплять сидячи, з автоматичним пером у руках.

Серед армії репортерів, які прийшли до "Нікель-теат-ру", були також наші знайомі мудреці "кібецарні", відомі політики, поети, публіцисти й редактори газет, озброєні, готові до бою, ладні обмінюватись ущипливими слівцями про нову зірку. Бо коли він для одного був генієм, інший вважав його за неприторенного дурня; якщо один мав його Зоненталем, Ірвінгом, Поссартом і Россі, інший прозивав "зеленим", "пуцьверінком", "Хаїм-Янкелем", "румунським пастушком", "цікавим парубійком" — не більше.