Одне слово, минуло двадцять чотири години — американець тут як стій. Поголений, акуратний, застебнутий на всі гудзики, чекає, щоб я дав йому відповідь. Я заправив йому таку мінімальну ціну, що, коли б сказати цю суму вам, ви б напевне вважали, що я брешу. Може, гадаєте, він перелякався? Не знаю, чи проминуло півхвилини, а мій хлопчина простягає мені руку й каже: "Ол райт".
Нашою мовою це означає: "У добрий час". Можете собі уявити, як мені після цього запаморочилось. Він мене без ножа зарізав. Хоч би удав, що торгується. Та де там! Одразу ж по руках, і годі! Але я не розгубився і зажадав, щоб цей мінімум був гарантований, тобто щоб він вніс готівку в банк на моє ім'я. Може, гадаєте, він розгубився? Аж ніяк. "Ол райт!" — сказав він знову, підвівся й пішов надіслати телеграму до Нью-Йорка, щоб йому переказали гроші. Отак ми склали угоду.
Ну, потім і кепкувала ж з мене Роза, що я так мало заправив. Чуєте: "У вас,— каже,— невеличкі вимоги. Вам бракує,— каже,— розмаху". Як вам подобається таке зухвальство? Мало того, що я так лютую на американця за мінімум, вона ще ятрить мені рану! Я хотів їй відповісти, що в мене не може бути розмаху — я ж бо не пройшов школи Альберта Щупака... Але я собі подумав — нехай моє переходить. Я не хотів, щоб мій син знав про Щупака і про все, що було колись. Та й справді, чим вона завинила, що Щупак колись водив її, як циган ведмедя, і заробляв на ній гроші? А з другого боку,— що в цьому ганебного? Бідність, як то кажуть, не порок. Я сам теж, не доведи тепер господи, блукав колись без чобіт, поневірявся з своїм Гришею по містах і містечках. За якісь дрібняки він виконував шість пісень та ще одну на додаток, і доводилось при цьому вислуховувати, що в них є там скрипаль на ймення Мойше-Ноях, то він грає молдаванку так, як ніхто в світі не заграє. Ні, мій любий друже, я не соромлюся того, що було колись. Навпаки, коли бог допоміг мені і я можу про все те розповідати, як про давню минувшину,— це для мене честь. Я люблю, коли ми збираємось усією родиною згадувати про минуле,— як ми раділи французькій булочці, а склянка чаю з цукром була для нас святом. А чверть курки ми бачили тільки уві сні, а за одне яблуко чи дві сливи Гриша радо грав найкращу мелодію!
Більш за всіх любить це все слухати Роза. У неї запалюються тоді очі, вона стає вродливішою і теж починає розповідати про колишнє. Вона теж любить розповідати з усіма подробицями про її містечко Голенешті і розповідає так, що можна вмерти від сміху. Вона копіює єврейок з базару або зображає хрипкого кантора й співає різні уривки. Не треба, скажу вам, любий друже, театру. Регіт, що здіймається при цьому, можна почути на третій вулиці. Погано тільки те, що не завжди вона схильна так розважатися. Я вже вам, здається, писав, що вона примхлива дівчина. Як і коли нападе на неї. Часом вона стає весела й жвава, співає, танцює так, що всі в домі разом з нею танцюють. А інколи насувається на неї хмара, вона замикається сама в кімнаті на цілий день. Або раптом як сяде писати листи, то пише й пише — спитайте в неї, кому треба так довго писати? Або раптом прив'яжеться до Гри-ші, щоб він грав на скрипці, хоч тому зовсім не хочеться грати. Але, коли Роза хоче, хіба він відмовить? Навіть якби їй, приміром, заманулось, щоб він серед ночі заграв,— ну хіба ж він відмовив би? Коли заходить кохання — тут нічого не вдієш! Він береться за скрипку, а вона сідає навпроти, спершись обличчям на обидві руки й не спускаючи з нього очей. Гарна вона при цьому, скажу я вам,— янгол небесний! Писана картина! А спробуйте попросити її, щоб заспівала, вона ніколи вам не зробить такої ласки. Навпаки, що більше її просиш, то впертіше відмовлятиметься. Зате як нападе на неї, то вона співає, мов той соловей. Думаєте, може,— арії, концерти? Воронь боже! Якраз циганські, молдаванські чи просто єврейські пісеньки. Почули б ви, як вона співає хусидську пісеньку, слово честі, ви б пішки прийшли сюди. Я знаю, що ви любите єврейські пісні. Отож я вам напишу тут одну хусидську, яку вона співає на веселий мотив. Шкода, що я не знаю нот і мушу переказати самі тільки слова:
Із Хаславича в Любавич *—
В ранній, пізній час,—
Із Любавича в Хаславич —
Пішки йду не раз.
Я ціпок беру і клунок —
Та й плюю на всіх!
Де ще кращий є рятунок Від думок гірких?
Йду до цадика в Любавич,
Поки день не згас.
До святого йду в Хаславич —
І сміюся з вас.
Маю семеро маляток —
Чи до них мені?
А коза — увесь мій статок,
Геть думки сумні!
Йду до цадика в Любавич,
Поки день не згас.
До святого йду в Хаславич І сміюся з вас.
Без покрівлі хата в мене,
Без верха сарай...
Хоч моє життя злиденне,
Геть журба-відчай!
Йду до цадика в Любавич,
Поки день не згас.
До святого йду в Хаславич —
І сміюся з вас.
Дощ періщить у дорозі,
Та вітри гудуть...
Йду до цадика в знемозі —
В серці каламуть.
Вірте мені, любий друже, я проміняю десять концертів, стонадцять симфоній на одну її пісеньку! Чи, наприклад, послухати, як вона співає молитви всіх знаменитих канторів світу, починаючи від Єрухома аж до Квартіна, Карміола й Сироти! Вона може заспівати "За гріхи наші" або "Пригадай, господи" з такими тонкощами і знанням діла, що любо слухати, можна розтанути від насолоди. Талановита, бестія! А послухали б ви, як вона балакає німецькою та французькою мовами! Коли ж вам хочеться по-англійському — прошу, вона розмовляє також і англійською мовою. Кажу ж вам, здібна, та й годі. Як можна такої не любити! Одне тільки погано, що вона трохи злючка. Ох, яка злючка! Треба начуватися, щоб не зачепити її зайвим словом чи поглядом, бо коли щось їй не до шми-ги — біда! Спалахне, як сірничок!.. То ми й стережемося, поступаємось перед нею в усьому. І все заради сина. Хвалити бога, що він знайшов собі рівню. Хоч, як зміркувати, то він міг би досягти багато кращого. Магнати вважали б за щастя породичатися з нами, золотом завалили б мене! Але пропало. Мабуть, так уже судилося; як то кажуть, знайшов свою суджену. Дав би господь, щоб швидше вже подивитись на їхнє щастя. А тим часом нема про що, ну зовсім нема про що говорити: саме тільки кохання... Шкода, любий друже, що вас нема тут. Якби ви були, ми мали б про що поговорити. Дні й ночі ми б просиділи. Я б розповідав і розповідав про цю парочку. Чисто казки з "Тисячі й однієї ночі"! Проте слід закінчити листа, бо вж,е дзвонять у дзвоник, скликають на обід, а всі на пароплаві, треба вам знати, охоче поспішають до їдальні. Апетит у кожного, нівроку, такий, що, поки дочекаєшся того дзвоника, треба разів зо два перекусити. Шкода, дуже шкода, що вас нема тут разом з нами на пароплаві! Обіцяю вам написати з Нью-Йорка ще більшого листа. Нехай тільки бог дасть, щоб ми приїхали туди щасливо. А поки що бувайте здорові і пишіть, пишіть мені до Нью-Йорка на адресу, яку я тут додаю, часті й добрі листи.