Мандрівні зірки

Сторінка 107 з 148

Шолом-Алейхем

Скільки дати тому чоловікові? Я й сам не знаю, яку ціну він загне, дай йому боже стокрот болячок у спину. Від мене, вірного вашого слуги, який бажає вам успіху і щастя.

З пошаною

Шолом-Меїр Муравчик

Розділ 38

РОЗА СПІВАК — МАРЧЕЛЛІ ЕМБРІХ

Люба матусю Марчелло!

Цього разу я заберу у вас трохи більше часу, ніж завжди, бо я давно вже вам не писала і в мене скупчилось стільки новин, що не знаю, з чого почати. По-перше, я вже, як бачите, не в Парижі. Попрощалася з Парижем, попрощалася з "Гранд-Опера". Знову вільна пташка, знову циганка, знову блукаю у великім вільнім світі. І, як бачите з доданих газетних вирізок, гастролюю з найбільшим успіхом, та не сама, а вдвох з нашим колись уже відомим вундеркіндом, а тепер ще більшим віртуозом Стельмахом, з яким я вперше познайомилась на вашому концерті. На тому незабутньому концерті, що зробив переворот у всьому моєму житті. Ах! То цілий роман! Я його опишу вам по змозі коротко, бо, по-перше, не хочу забирати у вас багато часу, а по-друге, пишу цього листа на пароплаві, що везе мене до Америки. Післязавтра ми вже будемо в Америці.

"Ми" — це означає, що я їду не сама, а вдвох... Як я хотіла, як давно вже прагнула цього. Адже в цьому полягає моя перемога, мій тріумф. Ах! Як би я хотіла тепер обійняти вас, пригорнути до серця й розцілувати, дорога, люба матусю! Але ви, певно, гадаєте, що я сп'яніла? Так, я сп'яніла, матусю, сп'яніла, але не від кохання, ні. Назвіть меде циганкою, фантазеркою, авантюрницею, назвіть як хочете, але вислухайте до кінця, може, ви мене зрозумієте. Бо ви, тільки ви можете мене зрозуміти. Те, що я вам хочу розповісти, епізод з мого життя, з яким я вас досі не знайомила, бо в цьому епізоді ви відіграєте головну роль. І сталось це того чудового ранку на вашому ранковому концерті, якого я повік не забуду. То був найщасли-віший ранок мого життя, початок моєї кар'єри.

Приголомшена, розпалена, розгублена, зачарована ва* шим співом і його грою, я тоді разом з цілим морем людських голів була винесена з залу людським потоком і разом з великою частиною публіки залишилась біля дверей чекати на двох тодішніх героїв — на знамениту Марчеллу Ембріх і знаменитого Гришу Стельмаха.

Скільки тривало чекання — хвилину, годину чи день,— цього я не пам'ятаю, бо душа моя ширяла тоді в іншому світі, у світі небесного співу й неземної музики. Раптом я почула лункі оплески, і хвиля людських голів заколивалась. Я підвела очі й побачила перед собою блискучий розкішний автомобіль. Наче блискавка, промайнули переді мною спершу ви, потім він, сіли в автомобіль ще з якимсь одним — і, наче чудовий сон, зникли під шум оплесків.

Але в моїй уяві цей момент відбився міцно. Тільки-но заплющу на мить очі, як у пам'яті виринав той чудовий сон, в якому ви були королевою, а він принцом, а я та всі інші люди, що вовтузяться на землі, були вашими підданими, вашими рабами, покірними вашій владі.

Публіка давно вже розійшлася, як і струмина диму від вашого зниклого автомобіля. Лишилися тільки лічені люди. А я все ще стояла зачарована, замріяна, сповнена фантазій, що підхопили мене на свої крильця й посадовили на ваше місце, моя велична королево, разом з цим юним гарним принцом, а я — маленька, самотня, бідна Роза — побачила раптом свій власний тріумф і почула своє власне ім'я поряд з іменем Гриші Стельмаха. І я здригнулася, ціла буря знялася в моїй голові, вогонь запалав у серці, і я сказала собі: "Цей сон повинен здійснитися!.."

Сон цей, як бачите, здійснився, здійснився в найкращий спосіб. Я не тільки удостоїлась такого незаслуженого тріумфу, я досягла ще більшого: юний принц виріс. З вундеркінда він перетворився на великого митця, і цей великий митець тепер мій, цілковито мій!..

Хочете знати, чи я щаслива? Чи задоволена? Ах, люба матусю, не питайте! Я не варта любові, яку дарують мені люди. Я не варта і сотої частки того, що ви, матусю, мені віддали. В моїх грудях лихе серце, душа в мене погана. Я нікого, нікого не люблю! Я роблю тільки те, що мені в цю мить подобається, тільки те, що диктує мені примха. Чуже горе мені пустий звук. Чужа трагедія мені забавка. Нечиста сила оселилася в моєму серці, чортовиння гніздиться в моїй душі. Ніщо не задовольняє мине. Що більше мені дає життя, то більше я вимагаю. Що більше мені щастить, то більше стаю я вередливою. Хвилини, тільки хвилини існують у моєму житті. Високі натхненні хвилини. Це ті хвилини, коли мій принц і мій чародійник стоїть на естраді. Ах, який великий, прекрасний, неземний він тоді! Небесна, божественна краса. Ніхто не може з ним рівнятися, хіба що... Ах, чому він не той, не той, кого ви знаєте?!

Скажіть мені, матусю, що я маю робити, щоб бути задоволеною? Навчіть мене, як знайти своє щастя? І чи знайду я своє щастя в Новому світі, куди тепер їду? І чи взагалі є щастя на світі, і чи не маю я рації, коли кажу про саму себе, що я лихе створіння, зіпсована істота?

Лишаюсь вашою черствою, нерозсудливою, примхливою циганкою.

Роза

Розділ 39

МЕЇР СТЕЛЬМАХ-СВОЄМУ ПРИЯТЕЛЕВІ

Любий, найкращий мій друже!

Я не міг діждатися вашої відповіді й пишу вам знову. Ви не повірите, але в мене є якась настирлива потреба в цьому, якийсь магніт тягне мене до вас, щоб я перед вами розкрив своє серце. Бо, по-перше, ви майже єдиний у світі, хто розуміє мене як слід. Ви ж мені якось сказали, що, коли я міг виховати такого сина, це доказ, що я сам теж не проста людина, як багато хто думає. Ці слова мені глибоко запали в душу. Почути такі слова від такого великого знавця, як ви, дуже приємно. Це ви самі розумієте. А по-друге, я просто люблю з вами вести розмову, бо з вами можна говорити одверто й писати геть про все, що в мене робиться, як рідному братові. Я вже казав, що ви єдина в світі людина, яка вміє тримати язик за зубами. Я знаю, що ви, мов той залізний сейф, і певний, що мої листи ніхто, крім вас, не побачить і не прочитає...

Тепер угадайте, звідки я пишу вам цього листа? З пароплава, мій любий друже, з пароплава пишу вам. Ми їдемо в Америку. "Ми" — це означає: я, Гриша, Роза та ще американець-антрепренер, який, гарантуючи нам певний мінімум прибутку, зобов'язався своїм коштом зробити з нами турне — звичайно, першим класом,— по всій Америці. Мінімум гарантований. Цебто менше за цю суму ми не одержимо, а що буде більше, маємо ділити. Тепер ви розшолопали? Просто кажучи, він нас найняв, або, точніше, закупив на певний час — і край... Належати комусь іншому, любий друже, бути проданим — не дуже приємно, а надто коли я вже битий птах, мене добре провчив той німець, бодай йому лиха година! Але що поробиш? Мінімум такий гарний і спокуса грошей така велика, що хай йому грець. Попервах я й слухати не хотів про якісь мінімуми. Що значить — хтось мене возитиме? А я де? Хіба я сам не знаю цієї роботи? Але американець так напосів на мене, присотався, як кліщ, в одну душу допитуючись, скільки я хочу чистого заробітку і який мій мінімум, найменша сума, що може мене задовольнити? Що я міг йому казати? Побачивши, що я вагаюся, американець сказав: "Не треба негайно відповідати. Маєте,— сказав він,— двадцять чотири години на роздум". Подобається вам таке? Він задав мені мороку на цілих двадцять чотири години! Звичайно, я тієї ночі не спав. Підраховував так і сяк, радився з дружиною, побалакав з дітьми. Але що знають діти? Мій синок, як я вже писав вам, до таких справ не причетний. Тобто не думайте, що він не знає, що таке гроші. Він знає дуже добре, що чим більше їх, тим краще, але не втручається. Він покладається цілком на батька, знає, розумієте, що батько не дозволить, щоб його пошили в дурні. Зате вона, Роза, набагато практичніша. Тобто гроші для неї те, що полова, а витрачати, сіяти грішми, розтринькувати готівку вона вміє не гірше за мого сина, а може, ще й переважить його. Але Роза розуміється на справах, має апетит, нівроку, до грошей, і може загнути таку ціну, що аж в очах темніє! Мені це навіть подобається. Кожен повинен знати собі ціну. Я дивуюсь тільки, звідки це все в неї береться? А поговоріть з нею, то вона каже, що це я люблю гроші!..