Ці слова ще більше її озлили. Видно, що вуйко знає щось більше, коли так говорить, та лише сказати не хоче. Зноваж Тучко знав, на якій струні грає, і що кожне його слово — це олива до вогню.
Ой! Колиб я знала, котра це? Я би їй серед білого дня очі видерла,— говорила Зося затискаючи кулаки...
Ледве, моя доню, чи ти коли цього дізнаєшся... Чоловіки вміють за собою сліди замітати, та ще такі проворні, як Андрій.
Вуйцуню! Ви щось більше знаєте, та лише скриваєте передімною. Прошу вас, благаю, відкрийте мені очі, я вам по вік цього не забуду, і сліди ваші буду цілувати... Коли я це знатиму, то я собі і сама зроблю справу...
Вона стала цілувати його по руках.
Тучко підсміхався злобно, коли Зося на його не дивилася. Він хотів назвати їй одну або другу шляхтянку, та боявся, що колиб це вийшло на верх, то він мавби богато клопоту від обиджених...
Ну, і що з цього? Ти видреш очі одній, а їх є більше. Він може мати другу і десяту... Як вже раз на. таке пустився, то вгамувати годі. Тоді він тобі нарошно таке робитиме. Подумай, що він молодий і здоровий хлоп, а до цього гарний вдався і тому шукає собі молодого, гарного личка... Ні дитино, я тобі нічого не скажу, бо сам не знаю... Туди до ладу ти не дійдеш. Ти небого не шанувалася, працювала, гарувала, богато дітей родила, а він за цей час при тобі ріс і процвітав... Найкраще буде, коли цьому даш спокій... Бо ледве, чи його любка тут в селі живе, і ти даремне наших шляхтянок чіпаєшся... Чи він часто до міста їздить?
Кождого четверга харчі для Дмитруся возить...
Ага! Харчі кажеш? Ну, правда. Харчів для дитини треба, але не конче їх самому возити... Можна післати наймитом, або передати через когось, бо так другі роблять...
— Та скажіть, вуяшку, де ця шельма скривається? — говорила Зося крізь плач.— Не мучте мене, бо собі сама смерть зроблю...
Як таке слово можеш виговорити? Гріх! А діти що? Цим зробилаби ти йому велику радість, а діти сталиб сирітками... Я тобі кажу правду, що я нічого не знаю... Я тобі хиба так з боку можу помогти, а ти сама за цим сліди... А ні, то таки дай всему спокій, і потерпи, аж поки він не постаріється, а тоді будете собі знова жити любенько...
Що? Я би мала так довго терпіти? Та до його старости більше як трийцять років! А деж я до цього часу доживу? Я краще смерть собі зроблю, вступлюся йому, а це буде найкраще...
А він ожениться з молодою гарною дівчиною, бо кожня піде за нього з підскоком, і тебе благосло-витиме, що ти така була мудра і йому вступилася. Дівки і молодиці за ним аж дуріють, бо ніде правди діти, гарний хлоп, і подобається...
Ці діявольські слова кололи серце Зосі шпильками, вливали в її кров вогонь заздрости. Вона і без цього, кілько разів глянула на Андрія, то бачила його у своїй уяві в обіймах гарних молодиць. Тепер вона посатаніла. Руки стали у неї дріжати, вона сама тряслася мов в лихорадці, а в очах скакали вогники. Тучко сидів спокійно на кріслі і покурював свою люльку, та показував з себе дуже зажуреного...
— Так воно, небого,— каже покивуючи головою,— ти бідна, я це бачу і журюся тобою, та не знаю, як тобі помогти. Мені важко на серцю і совість мені докоряє, що я в такі свати вдався. Та я не міг і подумати, щоби такий статочний та богобоязливий хлопець на таку содомію пускався... Ну, тай я не припускав, щоб ти так скоро постарілася. Ти була дівчина мов ланя... Або знаєш що? Натури людської ти словами не поконаєш... Коли ти не зможеш приєднати його ласкою і любов'ю, то дай всему спокій, хай собі робить, що хоче...
Що? Я би мала зі свого права поступитися? Я би мала, якійсь там повійниці, шельмі з легким серцем відступати слюбного чоловіка? Ніколи цього не буде. Аби я мала їсти сиру землю, а її висліджу...
Боже тобі помагай! Може так і добре буде... Коли лише з одною справишся, то другій вже не схочеться лізти під твої кіхті. Ти шукай, а я тобі буду помагати, що зможу. Але я тобі скажу, що ти не шукай її тут в селі, лише десь инде. Мені дивно, чому ти до тепер не поміркувала, чого він що четверга до міста їздить? Там далеко лекше десь на затиллю скритися, де його ніхто не знає...
Зося з кожнім словом злилася що раз більше. Вона тепер справді похожа була на відьму. Хустка її зсунулася з голови, волосся вже добре сиве розкудовчилося, лице аж посиніло, скривилося, а з рота плила піна. Вона товкла кулаком о кулак, тупотіла ногами. Тучко поглянувши на неї аж налякався, бо не пізнав її. На ній сліду не було колишньої веселої співучої Зосі. Із неї зробилася стара, хоч їй ще сорока літ не було — злюча баба, чорна мов циганка, а її ніс з роду великий, сторчав тепер мов огірок та ще і з бородавкою на кінчику.
Тучко думав собі тепер, що Андрій бувби хиба скінченим дурнем, мов вербовий чіп, колиб таке опудало не проміняв на якусь кращу. Він встав і хотів відходити...
— Ти Зосю вгамуйся, і не кричи, бо це псови на чоботи не здалося. Ти краще дивися, міркуй, сліди, вдавай, що нічого не догадуєшся, а як що підкриєш, то скажи мені, а я пораджу і поможу. Лише роби розумно і без крику, бо як його сполошиш, то аж тоді нічого не відкриєш. Показуй перед ним покірну жінку, що йому віриш, будь для його добра і ласкава. Ну, бувай здорова.
Зося стала тепер плакати, та цілуючи його по руках каже:
— Вже хоч ви вуйцуню не лишайте мене безпомічної, бо більше нікого щирого на світі не маю. Вже і мої родичі з ним злигалися і його сторону тримають.
Тучко вийшов з хати Андрія вдоволений і думав собі:
"Підстроїв я її мов скрипку, коли не околіє від цьої заздрости, то так йому допече, що він або повіситься, або кине все і втече, або її уб'є... Пізнаєш ти небоже, що це значить з Тучком зачіпати собі. Чи сяк, ти так станеться, бо щось статися мусить, то лишаться його діти, і треба буде для них опікуна... Так, так, Тучка небезпечно зачіпати і ставати до його з язиком. А коли я тобі зараз не вибив зубів, то це гірше для тебе, а ліпше для мене. Опіка над твоїми дітьми заплатить мені за зневагу з добрим процентом... Алеж бо це баба з пекла родом..."
Знаєш, Тереню,— говорив Тучко вернувши до дому,— я лише що був у Зоськи. Баба вдуріла зовсім. Що їй не говорю, товмачу, що це вже таке право, що молодий за молодою зиркає, що вона мусить з цим помиритися, нічого не помагає. Оцапіла тай годі. Скарання Боже...