— У день аварії, — сказала Майка, — немовляті був рік і один місяць. Як же він вижив?
— Аборигени, — сказав я. — Семенов стер бортжурнал. Отже, когось помітив… І нічого було Комову на мене кричати! Це був справжній дитячий плач! Що я, немовлят не чув?.. Вони все це записали, а коли той виріс, дали йому прослухати…
— Щоб записати, потрібно мати техніку, — сказала Майка.
— Ну, не записали, то запам'ятали, — сказав я. — Це несуттєво.
— Ага, — промовив Вандерхузе. — Він побачив або негуманоїдів, або гуманоїдів, але на стадії машинної цивілізації. І тому стер бортжурнал. За інструкцією.
— На машинну цивілізацію не схоже, — сказала Майка.
— Значить, негуманоїди… — До мене раптом дійшло. — Шановні, — сказав я, — якщо тут негуманоїди, то це такий випадок, що я навіть не знаю… Людина-посередник, розумієте? Він — і людина, і нелюдина, гуманоїд і негуманоїд! Такого ще ніколи не бувало. Про таке навіть і мріяти ніхто не ризикнув би!
Я був у захваті. Майка теж була у захваті. Перспективи засліплювали нас. Туманні, неясні, проте сліпуче райдужні. Справа полягала не тільки в тому, що вперше в історії уможливлювався чіткий контакт із негуманоїдами. Людство отримувало унікальне дзеркало, перед людством розчинялися двері до цілком недоступного раніше, незбагненого світу принципово іншої психології, і невиразні комовські ідеї вертикального прогресу знаходили врешті експериментальне підгрунтя…
— З якого дива негуманоїди будуть морочитися з людським дитям? — задумливо мовив Вандерхузе. — Навіщо їм це і що вони в цьому розуміють?
Перспективи дещо потьмяніли, але Майка відразу ж сказала з викликом:
— На Землі відомі випадки, коли негуманоїди виховували людських дітей.
— Так то ж на Землі! — сумно сказав Вандерхузе.
І він мав рацію. Всі відомі розумні негуманоїди були набагато віддаленіші від людини, ніж вовки, ведмеді чи навіть восьминоги. Стверджував же такий серйозний спеціаліст, як Крюгер, що розумні слимаки Гарроти розглядають людину з усією її технікою не як явище реального світу, а як плід своєї надзвичайної уяви…
— І тим не менше, він уцілів і виріс! — сказала Майка.
І вона теж мала рацію.
Я — людина за вдачею скептична. Я не люблю зариватись і надміру фантазувати. Не те що Майка. Але тут більше просто нічого не можна було припустити. Однорічна дитина. Крижана пустеля. Сама. Зрозуміло ж, що сама собою вона би вижити не змогла. Причому з іншого боку — стертий бортжурнал. Що тут ще можна придумати? Якісь прибульці-гуманоіди випадково опинились поблизу, вигодували немовля, а потім полетіли… Якась нісенітниця…
— А може, він не вижив? — сказала Майка. — Може, все, що від нього лишилося, це його плач і голоси його батьків?
На мить мені здалося, що все зруйнувалося. Постійно ця Майка що-небудь вигадає. Та я відразу ж зметикував.
— А як він проходить на корабель? Як він командує моїми кіберами? Ні, шановні, ми зустріли в космосі точнісіньку — розумієте? — точнісіньку, ідеальну репліку людства, або це космічний мауглі. Не знаю, що неймовірніше.
— І я не знаю, — сказала Майка.
— І я, — сказав Вандерхузе.
З репродуктора пролунав голос Комова:
— Увага, на борту! Я вийшов на позицію. Дивитись довкола як слід. Мені звідси видно небагато. Радіограми були?
Я зазирнув у приймальну кишеню.
— Ціла пачка, — сказав я.
— Ціла пачка, — сказав Вандерхузе у мікрофон.
— Стасю, мої радіограми ви вже надіслали?
— А… Ще не всі, — сказав я, похапцем всідаючись за рацію.
— Ще не всі, — повідомив Вандерхузе у мікрофон.
— Хлів на палубі! — оголосив Комов. — Годі філософствувати, беріться до справи. Майє, стежте за екраном. Про все забудьте і стежте за екраном. Попов, щоб через десять хвилин моя остання радіограма була в ефірі. Якове, зачитайте, що там прийшло на моє ім'я…
Коли я закінчив передачу і озирнувся, всі були зайняті своїми справами. Майка сиділа за пультом огляду — на панорамному екрані вимальовувався Комов, крихітна постать біля самого берега. Над болотом ворушився туман, і більше ніякого руху на всіх трьохста шістдесяти градусах у радіусі семи кілометрів від корабля не спостерігалося. Комов сидів до нас спиною: очевидно, він вичікував, що наш мауглі з'явиться з болота. Майка повільно повертала голову з боку в бік, озираючи околиці, і час від часу давала на яку-небудь підозрілу дільницю максимальне збільшення — тоді на екранах малих моніторів з'являвся або пониклий кущ, або бузкова тінь дюни на іскристому піску, або невизначена пляма в рідкій щетині карликових дерев.
Вандерхузе монотонно бубонів у мікрофон: "… варіанти психотипу двокрапка шістнадцять ен дріб тридцять два дзета або шістнадцять ем …мамо… дріб тридцять один епсилон…" — "Досить, — казав Комов. — Наступну". — Земля Лондон Картрайт, шановний Геннадію, ще раз нагадую про вашу обіцянку відгук…" — "Досить. Наступну". — "Прес-центр…" — "Досить. Далі. Якове, читайте лише ті, що з Центру або з бази". Пауза. Вандерхузе перебирає картки. "Центр Бадер замовлена вами апаратура нуль-транспортується на базу надішліть нам попередні міркування за наступними пунктами перше інші ймовірні зони проживання аборигенів…" — "Досить. Далі…"
Тут мене викликала база. Сидоров питав Комова.
— Комов на контакті, Михайле Альбертовичу, — сказав я винувато.
— Контакт розпочався?
— Ще ні. Чекаємо.
Сидоров кашлянув.
— Ну гаразд, я з'єднаюся з ним трохи пізніше. Це не терміново. — Він помовчав. — Хвилюєтесь?
Я прислухався до своїх відчуттів.
— Не те що хвилюємось… Дивно якось. Як уві сні. Як у казці.
Сидоров зітхнув.
— Не буду заважати, — сказав він. — Бажаю удачі.
Я подякував. Потім я сперся ліктем на пульт, поклав підборіддя на долоню і знову прислухався до своїх відчуттів. Так, дивно якось.
Людина — нелюдина. Мабуть, насправді його не можна називати людиною. Людське дитя, виховане вовками, виросте вовком. Ведмедями — ведмедем. А якби до виховання людської дитини взявся спрут? Не з'їв би, а почав би виховувати… Річ навіть не в цьому. І вовк, і ведмідь, і спрут — усі вони позбавлені розуму. Принаймні того, ідо ксенологи називають розумом. А от якщо нашого мауглі виховали істоти розумні, але водночас у якомусь розумінні спрути?.. І навіть ще чужіші ніж спрути… Бо це ж вони навчили його викидати захисні фантоми, навчили мімікрії, — в людському організмі немає нічого для таких штучок, отже, це штучне пристосування… Стривай, а для чого йому мімікрія? Від кого це він навчений захищатися? Планета ж порожня! Значить, не порожня.