— Панове молодці, — казав Василь по хвилі, — тепер виберемо ще іншу старшину, щоб разом з отаманом нашими ділами рядила. Наперед треба нам мати писаря, щоб письма від нашого куреня писав...
— Писарем нехай буде Михалко Дяченко, він гарно пише...
Дяченко був невеликий хлопець, з кучерявим волоссям; як почув, що його вибирають писарем, аж посміхнувся із задоволенням: він був сином дяка та зі всіх хлопців в селі писав найгарніше.
— Далі потрібний нам хорунжий, щоб носив наш прапор.
— Звідки ж візьмемо прапор? Не маємо ніякого...
— Як підемо до козаків, дістанемо хоругву, правдиву, запорозьку, — пояснив Василь.
— Може, дістанемо також трубу і тарабан, будемо мати ще трубача і довбуша.
— Ціла музика буде! — сказав радісно Лесь, що дуже любив слухати музики.
— В козацькім війську є ще багато інших урядів: обозний пильнує табору, суддя судить козацькі справи, осавули розвозять накази старшини, пушкар має нагляд над гарматами. Ми можемо вибрати собі також таку старшину.
Хлопці дуже розцікавилися до козацького війська і бажали вибрати якнайбільше старших. Мало не прийшло до сварки, бо кожний хотів мати якийсь уряд. Василько якось зумів погодити хлопців; рішили, що тепер виберуть тільки писаря до помочі отаманові, а іншу старшину встановлять пізніше. Всі на се згодилися,— тільки один малий Грицуньо ніяк не хотів вступитися: забажав собі, щоб йому дали якийсь уряд, і зачав гірко плакати, коли йому сказали, що більше урядників не виберуть. Всі сміялися з нього та толкували йому, як вміли, але Грицуньо плакав ще більше і нічиїх слів не хотів слухати. Нарешті, щоб його втихомирити, Василь сказав:
— Слухай, Грицуню, як будеш плакати, ми тебе до нашого куреня не приймемо, бо нам плаксів не треба. А як будеш чемний і перестанеш плакати, зроблю тебе моїм отаманським чурою: будеш носити за мною шаблю, пильнувати мого коня та робити все, що роблять військові чури. Добре?
— Добре, — сказав крізь сльози Грицуньо. — Я взе не буду плаксою, я хоцу бути військовим цурою.
Та й за хвилину Грицуньо вже весело сміявся та перед усіма хвалився, який то він великий уряд має...
Отак скінчилися вибори старшини. Сонце вже пішло високо, а хлопці все ще радили, все говорили про те, що їм далі робити.
Кожний мав свою думку і хотів, щоб товариші його вислухали: кожний бажав дати свою пораду в такій важливій справі. Серед гарячої розмови і палких спорів час минав непомітно.
Не зауважили молоді козаки, що тим часом під село під'їхав відділ якогось війська. Частина їздців задержалася під лісом, а кількох пустилося їхати на пасовисько. Хлопці сперечалися завзято, коли нараз почули за плечима звучний голос:
— Над чим так радите, хлопці?
Наші козаки, хоч які відважні були, аж задеревіли від страху. Голосна громада нараз замовкла, ніби всі голос втратили. Перед ними стояли на конях запорожці, у блискучій зброї, з рушницями і списами, — чи се привид, чи справді живі люди?
— Що ж ви, хлопці, німі усі, води в рот набрали? — питав жартівливо, веселим голосом козак.
Хлопці щойно тепер порушилися, ніби будилися від сну. Се ж козаки, справді козаки — запорожці!
— Що, зброя у вас є, шабля, рушниця, списи, навіть і пушка? Над чим так радите, на війну хочете іти? Звідки ви? — допитувався далі козак.
Василько перший прийшов до себе. Поблід дуже, але твердо виступив наперед і голосно сказав:
— Ми з села Нової Волі. Чули, що гетьман Богдан Хмельницький всіх кличе на війну з поляками, на нашій раді рішили іти до козацького війська. Отсе наш цілий курінь, а я отаман, Василь Романів.
Козаки цікаво слухали слова Василька.
— На війну вибираєтеся, справді на війну?
— До козацького війська! До козаків! Всі ми хочемо боротися з ворогами, — однодушно відповіли хлопці.
— Ви ще малі! Військова служба тяжка... на війні небезпечно...
— Ми готові віддати наше життя, щоби здобути волю Україні!
Тепер замовкли запорожці, — з дива не могли вийти, як побачили тих малих, а таких завзятих козаків.
— Чуєте, пане гетьмане, що говорять сі хлопці? — сказав один з козаків до поважного мужчини, що сидів на прегарнім білім коні в блискучій зброї, у шапці з білим пером та з булавою в руці.
Хлопці заворушилися, як почули сі слова. Отсе перед ними на коні сидів сам гетьман Богдан Хмельницький, батько козацький, визволитель України!.. О, яка радісна, несподівана стріча!..
В одну мить відкрилися всі хлоп'ячі голови, — хлопці почали тиснутися вперед, щоб побачити лице гетьмана, діткнути його одежі, привітати дорогого гостя... Десятки рук піднялося догори.
— Слава, слава, слава! Слава гетьману України!
З радістю дивилися старі, сивовусі запорожці на завзятих хлопців, що оточили довкола гетьмана.
А Богдан Хмельницький підніс догори гетьманську булаву і промовив поважним голосом:
— Воістину кажу вам — побідить Україна, як матиме таких синів...
А до хлопців звертаючись, сказав гетьман з ласкавого усмішкою:
— Приймаємо вас, малі козаки, до Запорозького Війська.
— Слава гетьману, слава, слава! — кликали хлопці з безмірним натхненням...