Показували й інші хлопці кожний свою зброю. Сей приніс топір, тамтой сокиру, інший вила, ще інший добрий дрючок, окований залізом. Деякі тягнули за собою бучки, коли, — що хто мав. Але ні в кого не було такого доброго оружжя, як у Василя, Стефана та Леся.
Нарешті прибіг і Грицуньо. Хлопчина аж задихався, розчервонівся цілий і здалека вже кликав:
— Дивіться, дивіться, яка в мене велиценна палюга. Хлопці зі сміхом оглядали грубу, тяжку палицю.
— Ану, зміряйся, Грицуню, з своєю палицею: хто більший — ти чи палиця?
— Не хоцу, — обурився Грицуньо, — ви смієтеся з мене, як з малої дитини!
— Ні, ні, Грицуню, ти не мала дитина, а великий хлопець! Зміряйся!..
— Насилу поставили Грицуня коло палиці, — палиця була добре вища від завзятого хлопчика!
— Як ти з нею будеш ходити? — сміялися хлопці.
— Якось взе буду! — казав Грицуньо. — Візьму її на плеці, як русницю...
Хлопці ще були б бавилися Грицунем, але нараз котрийсь крикнув:
— Дивіться, дивіться! Остапко тягне з собою якийсь віз! — Всі пустилися бігти напроти. Дивний вид побачили. Остапко Варениця запряг себе в шлею і тягнув за собою невеликий возик; а побіч нього в другу шлею був запряжений великий чорний кудлатий пес! Псисько, мабуть, не привик ходити з возом, бо кидався на всі сторони і хотів добутися на волю. Але Остапко одною рукою притримував його за кучері, і пес мусив тягнути возик. Прискочили хлопці ближче дивитися, що є на возику.
— Що таке везеш, Остапку?
Аж крикнули всі, як поглянули на віз. Побачили тут малу залізну гармату.
— Недарма говорив вчора, що привезе дивне диво! Гармату привіз! Козацьку пушку! Звідки ти її взяв, Остапе?
Стали кругом і почали оглядати пушку. Се була невелика штука, трохи довша, як рука дорослого чоловіка, але груба і широка. Навіть не була се правдива гарматка, — не можна було стріляти з неї кулями, а тільки стріляти з неї порохом на Великдень.
— А се ж той моздір, з якого ми стріляли в свята, — сказав котрийсь хлопець. — Як ти його добув з-під дзвіниці?
— Знаєте, — говорив Остапко, — мій вуйко сторожує коло церкви вночі і має ключі від дзвіниці. Я їм сказав, що мені треба пушки, бо ми йдемо до війська, і вуйко видали мені моздір. Ще й похвалили нас, кажуть: "Молодці хлопці, підемо разом воювати ворогів". Вуйко теж хочуть іти з козаками. От і я взяв пушку. Але самому тяжко було тягнути візок, та й я запряг нашого Босого, щоб мені помагав. Але гільтяй-пес цілу дорогу хотів втікати. Хотів я взяти його до війська, але ніяк не годиться...
Остап розв'язав шлеї, а Босий тільки сховав хвіст під себе та й в ноги! Грицуньо пустив за ним палицею, але не міг наздогнати; тоді кинув за ним грудкою землі і крикнув:
— Трус, трус!..
IV
Нарешті зійшлися всі хлопці. Було їх багато, більше, як попереднього дня, бо про збори довідалося мало не півсела. Малі козаки кликали на пасовисько всіх сусідів, і разом зібралося більше як тридцять хлопців. Всім світилися очі від радості, всі нетерпеливо чекали, що далі буде.
Василько виступив наперед і гукнув голосним голосом:
— Панове молодці! Будемо раду радити!
Хлопці заметушилися і почали тиснутися до Василя; кожний хотів стояти якнайближче, щоби добре чути, що будуть говорити. Але Василь казав їм розступитися:
— По запорозькому звичаю треба нам ставати в великеє коло, а тоді кожний козак чутиме кожнеє слово.
Розступилися козаки і стали кругом довкола Василя; круг був широкий, але кожний міг добре бачити і чути промову.
Тоді Василь зняв з голови свою високу шапку, вклонився низенько товариству на всі сторони і почав говорити:
— Панове молодці! Задумали ми вчора велике діло, а нині маємо його виконати. Пришили до нас з далекої сторони наші брати запорожці, щоб висвободити нас з тяжкої неволі, привернути нам волю і щастя. Гетьман Богдан Хмельницький кличе нас всіх, щоб ми йшли разом з ним воювати ворогів. До козаків ідуть всі, хто тільки може, — наші батьки, діди, старші брати. Підемо і ми, молоді! Може, ми ще непридатні до війська, може, не маємо сили до тяжкої військової служби, але маємо добру охоту і робитимемо все, до чого нас заставлять. Ми молоді, але готові віддати на службу вітчизні все наше життя, а як буде треба, то й смерть приймемо для добра України... Всі підемо до козацького війська! Годяться всі?
— Всі, всі! — кричали хлопці.
— До запорожців, до козаків!
— Підемо воювати ворога!
— Будемо служити козакам!
— Я вмію поводитися зі стрільбою, буду чистити козацьку зброю, — хвалився Лесь.
— Я буду коней пильнувати, на ніч водити на пасовисько, — говорив Петрусь Карпенко.
— Я вмію робити списи, може, козакам потреба, — казав Іванко.
— А я вже лишуся при моїй гарматі, стану пушкарем, — твердо сказав Остап Варениця.
— А я буду воювати з моєю палицею, — поважно заявив Грицуньо.
Гамір був такий, що Василь ледве втихомирив молодих козаків.
— Панове молодці! — говорив далі. — Треба нам вибрати старшину, щоб нам проводила. Є нас більше як тридцять, можемо мати власний курінь.
— Сцо то таке курінь? — питав цікавий Грицуньо.
— Т-сс, тихо, не перебивай, — загомоніли хлопці.
— Курінь — се хата, в якій мешкають козаки, збудована з хворосту, а вкрита очеретом. Кожний курінь має свого старшого, отамана. Треба і нам вибрати старшого, щоби нам у всім проводив. Скажіть, кого хочете отаманом мати?
— Ти, Василю, будь нам отаманом, ти почав наше діло, веди його й далі, — сказав Варениця.
— Так, так! Славно! Василь буде нам старшим! Василь буде отаманом! — кликали всі хлопці.
Василь знов зняв шапку і поклонився товаришам:
— Славне товариство! Панове молодці! Дякую вам за честь, якою ви мене наділили, а якої я недостойний. Коли все товариство однодушно хоче, щоб я був отаманом, — приймаю уряд.
По тих словах відпоясав від боку шаблю, підніс її догори і сказав по запорозькому звичаю поважним голосом:
— Отся шабля буде добрим на нагороду, а лихим — на кару. А я не зложу її, поки не помстимо нашої кривди і не здобудемо волі Україні.
— Ми всі підемо з тобою, всі положимо голови за нашу вітчизну! — однодушно загомоніли всі хлопці.
Всі були зворушені сею великою хвилиною; всі розуміли, яке важливе діло починають. Не одному сльози стали в очах; Василеві голос дрижав зі зворушення.