– Лорд Фонтлерой почуватиметься добре, я певен, – відповів адвокат. – Це для його добра граф вирішив влаштувати так, аби ви були неподалік і могли часто з ним бачитися.
Містер Гевішем не вважав за доцільне повторювати ті слова, які насправді вимовив був граф – бо вони не відзначалися ані делікатністю, ані приязню.
Адвокат волів виразити пропозицію свого господаря у значно м'якшій і стриманішій манері.
Містер Гевішем пережив ще один шок, коли місіс Ерол попросила Мері знайти сина і привести його сюди – а Мері повідомила, де він перебуває.
– О, мем, знайти його – то все одно що горіх розгризти, – мовила вона. – Бо він зараз, певно, сидить з містером Гобсом на тому високому стільці в куті і балакає з ним, найбільше про політику, або ся бавить серед його товарів – мила, свічок і всякого такого там.
– Містер Гобс знає його від народження, – мовила місіс Ерол до адвоката. – Він чудово ставиться до Седрика. Вони – великі друзі.
Згадавши крамницю, яку йому довелося проминути, коли їхав сюди – бочки з картоплею, бочки з яблуками і купа всякої всячини, – містер Гевішем відчув, як сумніви знову беруть у ньому гору. В Англії діти аристократів не водили дружби з бакалійниками, тому це видалося йому чимось незвичним. Прикро, дуже прикро, якщо дитина має простацькі манери, яких набралася у такому товаристві. Найгіркішим розчаруванням для старого графа стало якраз те, що двоє його старших синів мали схильність до поганих компаній. "Невже і цей хлопчина вдався у своїх дядьків, замість успадкувати шляхетні риси свого батька?" – думав адвокат.
Це питання не давало йому спокою, поки він ото розмовляв з місіс Ерол, чекаючи на прихід хлопця. Аж ось двері відчинилися – і… адвокат на мить завагався, перш ніж підвести погляд на хлопця.
Тим, хто давно знав містера Гевішема, годі було б пояснити той дивний вираз, який промайнув на його обличчі, коли він дивився на хлопчика. А Седрик підбіг до матері і кинувся у її обійми. Містер Гевішем геть забув про свої побоювання і дивився на хлопчика із захопленням. Бо такої вродливої і милої дитини йому ще не доводилося бачити.
Справді, хлопчик виявився напрочуд вродливий. Стрункий, зграбний, природний у рухах, Седрик так був схожий на свого батька, що адвокат не міг відвести від нього очей. Хлопчик мав батькові золотаві кучері – і материні карі очі. Тільки у них не було матусиного суму і смирення. Вони сяяли відвагою і радістю. Здавалося, цей хлопчина ніколи не відчував ані страху, ані сумніву у чомусь.
"Це найгарніший хлопець, яких мені довелося бачити на своєму віку", – подумав містер Гевішем. А вголос вимовив:
– То ось наш маленький лорд Фонтлерой.
І що більше він до нього придивлявся, то більше його брало здивування. Зрештою, адвокат не міг похвалитися, що знає багато про дітей. Ну так, бачив їх трохи в Англії – вродливих, рожевощоких дівчаток і хлопчиків, яких пильно стерегли вчителі й гувернантки. Ті діти здебільша були сором'язливі, часом галасливі, проте суворий і церемонний адвокат, чоловік у літах, їхнього зацікавлення не викликав. Може, якраз завдяки тому, що містеру Гевішему так кортіло побачити маленького лорда Фонтлероя, йому вдалося роздивитися Седрика ліпше, ніж інших дітей. Так чи сяк, але адвокат не міг відвести очей від дитини.
Натомість Седрик і не здогадувався, що за ним так пильно спостерігають, тому поводився як звичайно. Він приязно потиснув руку гостеві, коли їх представили одне одному, потім впевнено відповів на запитання, які поставив йому містер Гевішем – зовсім так само, як ото розмовляв зі своїм другом, містером Гобсом. Хлопчик не виявляв ані сором'язливосте, ані задерикуватости. Коли ж містер Гевішем звертався до матері, то помічав, що Седрик слухав їхню розмову так серйозно, ніби й сам був уже дорослий.
– Він виглядає дуже поважним як на свій вік, – мовив адвокат до матері.
– Гадаю, у чомусь він і справді такий є, – потвердила та. – Він завжди дуже швидко все схоплював. Окрім того, Седрик ріс переважно серед дорослих. Йому страшенно подобається повторювати довжелезні слова й вислови, які ото прочитає у книжках або почує від дорослих. Часом це звучить так потішно… Але він також безмежно любить всякі дитячі забави. Він у мене розумний хлопчик, хоча часом ще така дитина…
Коли містер Гевішем вдруге побачив Седрика, то й сам переконався, що мати казала правду. Ледве його екіпаж оминув ріг, як адвокат побачив жвавий хлопчачий гурт. Двоє з них якраз збиралися бігти наввипередки – і в одному із змагунів містер Гевішем упізнав юного лорда Фонтлероя. Седрик галасував найбільше від усіх. Ось він став поруч із другим хлопцем, виставивши трішки вперед ногу в червоній шкарпетці.
– Увага! – заволав хлопчина, який узяв на себе роль судді. – Раз! Два! Три – руш!
Містер Гевішем вихилився з вікна. Несподівано його також взяла цікавість. Бо такого він іще не бачив: щойно пролунала команда рушати – червоні шкарпетки юного лорда замиготіли немов калейдоскоп. Стиснувши кулаки, хлопчик вихором мчав уперед, а золоті кучері розмаював вітер.
– Гуррра! Седрик Ерол! – щосили вигукували хлопці, аж пританцьовуючи від захоплення. – Гуррра! Біллі Вільямс! Гуррра, Біллі! Гуррра! Давай! Давай!
– Він переможе, я певен, – вимовив містер Гевішем.
Його справді неабияк захопили ці перегони. Дитячі ноги миготіли з неймовірною швидкістю – (Біллі Вільямс у брунатних шкарпетках з усіх сил намагався наздогнати Седрика, чиї червоні п'ятки виднілися попереду), змагунів супроводжували несамовиті вигуки уболівальників – усе це врешті розворушило і старого адвоката.
– Він переможе… переможе… я у цьому анітрішки не сумніваюся! – вимовив містер Гевішем, тамуючи хвилювання вдаваним кашлем.
І в цю хвилину пролунав дружний крик – хлопці-вболівальники кинулися пританцьовувати і притупувати на радощах. Бо майбутній граф Доринкурт останнім зусиллям вирвався вперед – і досяг ліхтарного стовпа в кінці кварталу, на якихось дві секунди випередивши Біллі Вільямса. Седрик схопився рукою за стовп і зупинився, відсапуючись.
– Тричі "гурра" Седрику Еролу! – заволали хлопчаки. – Гурра Седрику Еролу!
Містер Гевішем відкинувся на сидіння екіпажу. На його обличчі з'явилася стримана посмішка.