МАЙСТЕР ДІК ТІПТОН
НАЙЛІПШИЙ В ОКРУЗІ
Чоловік так довго розглядав вивіску, що у Діка вже прокинулася жива цікавість. Отож скінчивши ґлянцувати взуття свого клієнта, він спитав:
– Поґлянцувати вам, сер?
Чолов'яга повільно підійшов і поставив ногу на підставку.
– Так, – проказав.
Дік узявся до роботи, а товстун усе переводив погляд з Діка – на вивіску, тоді знову з вивіски на Діка.
– Звідки це в тебе? – поспитав нарешті.
– Від одного хлопця, – відказав Дік, – мого друга. Він зі всім мені тут поміг. Файний малий, другого такого не зайдеш… Тепер він в Англії. Поїхав, щоб стати там… ну, як його… лордом.
– Лорд… лорд… – повільно повторив містер Гобс. – Лорд Фонтлерой, майбутній граф Доринкурт?
Дік мало не випустив щітки з рук.
– Пане, то ви його знаєте?! – вигукнув хлопець.
– Чи мені його не знати? – проказав містер Гобс, обтираючи змокріле чоло. – Та ж знав його від народження. Ми ціле життя зналися… от воно як.
Чоловік справді розхвилювався і йому було важко говорити. Він лише дістав з кишені свій золотий годинник, відкрив футляр і показав напис Дікові.
– "Містеру Гобсу від його старого друга, лорда Фонтлероя. Відкривши це, згадайте мене", – прочитав повільно. – То він на пам'ять мені подарував. "Хочу, щоб ви не забували про мене", – так він мені сказав. Та я би пам'ятав його, навіть якби він мені нічого не дарував чи навіть якби ми більше ніколи не зобачили-ся, – додав він, похитавши головою, – бо такого друга неможливо забути…
– Так, такого малого ше тре' пошукати, – погодився Дік. – А сміливий був – як не знаю хто. Я таких ще не видів. Я його дуже поважав, справді. Бо ми були друзями. А подружилися відразу, як тільки ото зобачилися, той малий і я. Знаєте, я вихопив його м'ячика з-під візка – і він того ніколи не забував. Все як тільки ото переходив ту' – зі своєю мамою і з нянькою – все гукав мені: "Привіт, Діку!" А тоді ще руку подавав, ніби дорослий, хоча сам мені ледве до паса діставав, та й одяг на ньому був завеликий – виглядав ніби дівчинка в ньому. Файний був малий – ото бувало поговориш з ним, то й на душі відразу стане легше…
– Правду кажеш, – хитнув головою містер Гобс. – Шкода, що мусить ото стати графом. Був би з нього файний бакалійник, от що… та й галантерейник нічо' би вийшов… Не було би йому ту' рівних! – завершив він, із жалем хитаючи головою.
Справді, вони мали стільки всього розповісти одне одному, що за одну зустріч це було неможливо зробити. Отож домовилися, що завтра увечері Дік навідає бакалійника у його крамниці – там і договорять. Дік страшенно втішився, отримавши це запрошення. Він-бо майже усе життя жив на вулиці – однак не став через це злодієм чи лиходієм, а навпаки – у глибині душі завжди мріяв про гідне існування. А відтоді як отримав змогу розвинути власну справу, то вже заробив і на дах над головою, а тепер сподівався доробитися і до більшого. Тим-то запрошення від цього статечного чолов'яги, власника крамниці на розі, що навіть мав конячку і візок – стало для хлопця неабиякою подією.
– А про графів та їхні замки ти щось чув? – поцікавився містер Гобс. – Я х'тів би знати про них більше і докладніше…
– Та читав трохи, – відповів йому Дік. – Ото в "Дешевій бібліотечці" була одна повість. Називалася "Злочин графа, або Помста графині Мей". Ото історія! З наших хлопців багато її брали читати.
– То захопи її, як підеш до мене, – сказав містер Гобс. – Я тобі за неї заплачу. Взагалі, принеси всі книжечки, в яких пишуть про графів. Ну, а як не про графів, то хай уже буде про маркізів чи про герцогів… хоча він ні разу не згадував ані про тих, ані про других. Ми трохи говорили з ним про графську корону, але мені ще ні разу не випадало видіти її на власні очі. Думаю, ту' їх і не знайдеш…
– Гм, якщо хтось може їх ту' мати… ну то хіба у ювелірних крамницях "Тіфані" тре' шукати, – ствердив Дік. – Але і так не маю поняття, як то вони виглядають – тому не знаю, чи й впізнав би, навіть якби побачив.
Містер Гобс не сказав, що й він сам навряд чи упізнав би графську корону. Чоловік лише поважно похитав головою.
– Не думаю, аби ту' був на них великий попит, – ствердив він.
На тім розмова про корони скінчилася.
І так почалася їхня дружба. Коли Дік прийшов до крамниці, містер Гобс гостинно його прийняв. Посадив його на стілець навпроти дверей, якраз побіля бочки з яблуками, і коли гість вмостився, махнув рукою, у якій тримав люльку, показавши на яблука:
– Ну, гостися.
Тоді містер Гобс узявся переглядати ті брошурки, які приніс йому Дік. Потому вони розмовляли про англійських аристократів. Містер Гобс усе попахкував своєю люлькою і хитав головою. Особливо скрушно він зітхав, коли ото показував Дікові позначки на ніжках стільця.
– То сліди від його каблуків, – зворушено вимовив бакалійник. – Так, то його каблуки. Ото я сиджу ту' нераз годинами – і дивлюся на них. Файно тоді було, не то, що тепер… Так, ото сидів ту', їв печиво з коробки, тоді діставав собі яблука з бочівки – а качани просто на вулицю викидав. А зараз він лорд і живе у замку… І тепер ті сліди на ніжках – то сліди від каблуків лорда! А колись стануть і слідами графа. Я часом аж говорю сам до себе: "А най то грім поб'є – ну хто би таке подумав?!"
Візит Діка і ця розмова з ним, виглядало, таки принесли полегшу містеру Гобсу. Як Дік уже мав іти, то вони ще повечеряли разом у маленькій кімнатці, що містилася за торговим залом. Містер Гобс частував свого гостя хрустким печивом, сиром, сардинами, та ще розмаїтими консервами, які були у його крамниці. А тоді ще врочисто дістав дві плящини імбирного пива, відкупорив їх, розлив пиво у склянки – і запропонував тост.
– Вип'ємо за нього! – промовив він, піднявши склянку. – А тим всяким… графам, і маркізам, і герцогам всяким – най їм всім тикнеться!
Після цього вечора Дік і містер Гобс частенько бачилися, отож старий бакалійник уже не чувся таким самотнім і пригніченим. Вони разом переглядали випуски "Дешевої бібліотечки" і ще багато чого на цю тему. Вони вже стільки довідалися про звичаї аристократії, що представники цього малошанованого класу були би неабияк здивовані, – якби їм бодай спало це на гадку, звісно. А якось містер Гобс здійснив виправу до книжкової крамниці аж на околиці міста, бо мав тверде бажання поповнити свою бібліотеку. Отож він підійшов до продавця і, нахилившись над яткою, відразу і заявив: