– Лорд, хіба нє? – почув Седрик. – Шляхетність, і вигляд. А щоб вони такі здорові були! Ті лорди справді… та най їх…
Усе це справді збивало з пантелику, проте хлопчик був певний, що зараз матуся пояснить йому, що це все означає, отож він не втручався у коментарі Мері, не ставив жодних запитань. Коли Мері закінчила його причепурювати, хлопчик швиденько збіг униз й увійшов до вітальні. Там у фотелі сидів худорлявий літній пан. Матуся стояла побіля нього. Обличчя матусі було бліде. Седрик побачив в її очах сльози.
– Ох, Седрику! – вигукнула вона, кинувшись назустріч синові. Жінка схвильовано схопила його в обійми, обсипала поцілунками. – Седрику, милий мій!
Високий пан підвівся з крісла і зміряв Седрика своїм пильним поглядом, потираючи рукою підборіддя.
Здавалося, чоловік залишився задоволений побаченим.
– Отож, це і є маленький лорд Фонтлерой, – нарешті повільно вимовив він.
РОЗДІЛ 2
Седрикові друзі
Годі собі й уявити, яким розгубленим почувався далі Седрик. Ще ніколи йому не випадав такий дивний тиждень, як цей. Спершу та неймовірна історія, яку розповіла йому матуся. Хлопчик мусив вислухати її двічі чи тричі, перш ніж зміст влігся йому в голові. Седрикові навіть годі було уявити, що про все це подумає містер Гобс. Історія-бо починалася з графів: його дідусь, якого він ніколи не бачив, був графом. Графський титул мав успадкувати дядько Седрика, тільки він загинув внаслідок нещасливого падіння з коня. Після його смерти графом мав стати другий Седриків дядько, проте він несподівано підхопив пропасницю, будучи у Римі. Там і помер. Потім була черга Седрикового татуся – та і його не було серед живих. Залишився хіба Седрик – виявилося, що саме йому доведеться успадкувати графський титул від свого дідуся. А зараз, як виявилося, він не хто інший як лорд Фонтлерой.
Вперше вислухавши матусину розповідь, хлопчик аж збілів від хвилювання.
– Ох, люба! – вимовив він. – Але я не хочу бути графом. Ніхто з моїх друзів не є графом. Чому я не можу бути як вони?
Однак виглядало, що цього аж ніяк не вдасться уникнути. Й ось цього вечора вони сиділи удвох з матусею при відчиненому вікні, дивлячись на тісну убогу вуличку, і знову довго розмовляли про те, що нещодавно ото відбулося. Седрик сидів на своєму стільчику, за своїм звичаєм обхопивши руками одне коліно Від напливу думок личко його палало рум'янцем. Дідусь хоче забрати його до Англії. Матуся вважає, що йому треба їхати.
– Бачиш, я переконана: твій татусь дуже цього бажав би для тебе, Седрику, – проказала мама, із сумом дивлячись у вікно. – Він дуже любив свій родинний дім. Є багато речей, які важко зрозуміти такому маленькому хлопчикові. Та я була би себелюбною і нерозумною, якби тебе не відпустила. Коли виростеш, то все зрозумієш.
Седрик пригнічено похитав головою.
– Мені буде дуже шкода розлучатися з містером Гобсом, – вимовив він. – Гадаю, йому мене бракуватиме, та й мені також буде без нього сумно. Я за всіма сумуватиму.
Коли наступного дня до них знову з'явився містер Гевішем – сімейний правник, якого граф Доринкурт прислав сюди, щоб той привіз лорда Фонтлероя до Англії, – Седрикові довелося почути ще багато різних речей. Проте його чомусь зовсім не втішало, що він стане дуже багатим, коли виросте, що йому належатимуть розмаїті замки, великі парки, копальні, величні помістя і земельні угіддя. Седрика найбільше непокоїв його друг, містер Гобс, отож відразу після сніданку хлопчик пішов до крамниці побачитися з ним, глибоко переймаючись, як той тепер його зустріне.
Містер Гобс саме читав ранкову газету. Затамувавши подих, хлопчик підійшов до нього. Він-бо відчував: містера Гобса може просто приголомшити те, що з ним ото сталося, отож іще по дорозі до крамниці Седрик обмислював, як найліпше повідомити ту новину.
– Здоров! – сказав йому містер Гобс. – Доброго ранку!
– Доброго ранку! – відказав Седрик.
На цей раз хлопчик не всівся у високе крісло, як робив це зазвичай, а вмостився на ящику з-під газет, обійнявши руками коліно. На кілька хвилин запанувала мовчанка. Містер Гобс врешті зацікавлено спо-зирнув на нього поверх своєї газети.
– Ну, здоров! – повторив він. Седрик збирався з духом.
– Містере Гобсе, – озвався він, – чи пам'ятаєте, про що ми говорили вчора зранку?
– Ая', дуже добре пам'ятаю, – відказав містер Гобс. – Та прецінь про Англію.
– Так, – кивнув Седрик. – А у ту хвилину, коли по мене прийшла Мері… пам'ятаєте?
Містер Гобс потер потилицю.
– Ми говорили про королеву Вікторію і всяку аристократію.
– Ага, – завагавшись, потвердив Седрик, – і… І про графів. Пам'ятаєте?
– Ну так, – погодився містер Гобс, – ми по них троха ся перейшли, то правда!
Седрик спалахнув аж до коренів волосся. Нічого гіршого з ним не траплялося за ціле життя. Він боявся, що для містера Гобса це також стане ударом.
– Ви казали, що ніколи не дозволите жодному з них сидіти у своїй крамниці, – вів далі Седрик.
– Ая'! – рішуче прогув містер Гобс. – Так і сказав. Най тілько попробують!
– Містере Гобсе, – вимовив Седрик, – один із них ото і сидить тут зараз. На ящику від газет!
Містер Гобс аж підскочив на кріслі.
– Що?! – вигукнув він.
– Саме так, – смиренно потвердив Седрик. – Я один із них… чи радше стану таким. Просто не хочу Вас обманювати…
Містер Гобс занепокоївся: рвучко підвівся і пішов подивитися на термометр.
– Господь з тобою! – вигукнув він, пильно розглядаючи хлопця. – Нині така спека. Як ти почуваєшся? Тебе щось болить? Коли то з тобою таке ся стало?
І він поклав свою велику долоню на голівку хлопця. Седрик іще більше зніяковів.
– Дякую Вам за Вашу турботу, – вимовив він, – але зі мною все гаразд. Голова мене анітрішки не болить. На жаль, те, що я сказав – правда, містере Гобсе. Якраз тому Мері і приходила за мною. Бо до нас приїхав був містер Гевішем, який усе це розповів моїй матусі. А він адвокат.
Містер Гобс впав у крісло і витер спітніле чоло хустинкою.
– Хтось із нас перегрівся на сонечку! – вигукнув він.
– Ні, – відказав Седрик, – ми не перегрілися. Ми просто повинні з тим змиритися, містере Гобсе. Містер Гевішем їхав цілу дорогу з Англії, аби розказати нам про це. Його прислав мій дідусь.