– І знаєте, – розповідав він потім про ту зустріч, – старий запишався як павич. Та й нема чого дивуватися – такого милого хлопчини, як його внук, я ще ніколи не бачив! А на поні тримається рівнесенько як солдатик!
Усі ці новини потроху долинали і до леді Лори-дейл. Вона вже знала і про Гіґінса, і про кульгавого хлопчика, і про орендарські халупи, і ще багато чого – отож їй уже було цікаво якось побачити малого на власні очі. Жінка уже обмислювала, як це можна було б обладнувати. І тут, на її превелике здивування, їй принесли листа від графа, у якому містилося запрошення відвідати Доринкурт – для неї та її чоловіка.
– Це просто неймовірно! – вигукнула вона. – Кажуть, що та дитина творить дива – і я готова у це повірити! Я вже чула, що брат захоплений хлопчиком, не відпускає його від себе. А тепер, певно, хоче, аби і ми його побачили.
Зайве й казати, леді Лоридейл одразу написала відповідь і потвердила свою згоду приїхати.
Коли вони зі сером Гарі приїхали до Доринкурту, вже вечоріло. Леді Лоридейл піднялася у свою кімнату, передяглася до вечері, а тоді спустилася до вітальні, де вже чекав брат. Граф стояв побіля каміну, високий та імпозантний. Поруч із ним стояв вродливий хлопчик у чорному оксамитовому костюмчику з великим мереживним комірцем – достоту як на картинах Ван Дейка. Його привітне личко справляло приємне враження, а коли він ото подивився на неї своїми виразними карими очима, то у леді Лоридейл аж подих перехопило від захоплення.
Потиснувши братові руку, леді Констанція навіть звернулася до нього на ім'я – чого не робила, певно, від дитинства:
– То що, Моліно, це і є та дитина? – спитала вона.
– Так, Констанціє, – відповів їй граф. – Це наш хлопчик. Фонтлерою, а це твоя тітка, леді Лоридейл.
– Як ся маєте, тітонько? – відразу поспитав Фонтлерой.
Леді Лоридейл обняла його за плечі, якусь мить вдивляючись у його відкриті чисті очі, а тоді нахилилася і зворушено поцілувала.
– Я – твоя тітка Констанція, – промовила вона. – Я так любила твого бідолашного батька, а ви подібні немов дві краплі води.
– Мені приємно чути, коли кажуть, що я на нього схожий, – відповів Фонтлерой, – бо його всі любили, як мені видається, ось – матуся… І всі-всі… тітко Констанціє, – додав він після маленької павзи.
Леді Лоридейл була зворушена. Вона знову притягнула хлопчика до себе і поцілувала. Властиво, від цього моменту вони подружилися.
– Що ж, Моліно, – мовила вона, звертаючись до брата, – ліпше просто не могло бути!
– Згідний, – сухувато відповів граф. – Він гарний хлопчик. І ми з ним великі друзі. Він-бо переконаний, що я найдобріша і найщедріша людина на світі. Мушу признатися тобі, Констанціє… хоча ти, певно, і сама побачиш… що я таки прив'язався до нього… на старості літ…
– А якої думки про тебе його мати? – відразу поставила питання леді Лоридейл – з властивою їй прямолінійністю.
– Я її про це не питав, – відказав граф, злегка нахмурившись.
– Слухай, Моліно, буду з тобою відверта, – заявила леді Лоридейл. – Мені не подобається те, що ти зробив. Тим-то завтра маю намір зустрітися з місіс Ерол. Отож якщо хочеш посваритися через це зі мною – то так і скажи. З того, що мені відомо, дитина усім зобов'язана саме їй. Мені також розповідали, що орендарі просто нею захоплюються.
– Це вони ним захоплюються, – відповів граф, показуючи на Фонтлероя. – А щодо місіс Ерол, то вона доволі вродлива на виду – сама побачиш. Я навіть вдячний їй за те, що хлопчик такий гарний і милий. Якщо тобі хочеться, то можеш її навідати. Єдине, чого я би просив – аби вона залишалася у Курт-Лоджі, а ти мене туди не тягнула, – завершив він, знову нахмуривши брови.
– Але у нього вже немає такої ненависти, як була раніше, це я відразу побачила, – розповідала вона згодом серу Гарі. – Він дуже змінився. Знаєш, Гарі, я навіть сказала б, що він став подібний на людину! І це все через захоплення цим хлопчиком, через його щире добре серце! Та й хлопчик також його любить – це видно з того, як він поводиться у його товаристві, як притуляється до його колін, коли той сидить у своєму кріслі. Можу хіба сказати, що його рідні діти, коли були малі, радше наблизилися би до тигра, аніж до свого батечка!
Наступного дня леді Лоридейл вирушила з візитом до місіс Ерол. Повернувшись, вона заявила братові:
– Моліно, це неймовірна жінка – я таких за ціле своє життя не бачила! Має такий делікатний приємний голос… І взагалі, ти повинен бути вдячний, що вона так гарно виховала малого. Тому що хлопчик не лише миловидне личко успадкував від матері! І ти припустився великої помилки, не запросивши її до замку – бо тут вона і на тебе могла би добре вплинути! Скажімо, я запрошу її до себе, до Лоридейлського маєтку.
– Але вона не схоче залишати сина, – відповів граф.
– Ну звичайно, хлопчика також візьмемо, – засміялася леді Лоридейл.
Хоча вона знала, що Фонтлероя, мабуть, таки не зможе взяти зі собою, тому що онук із дідусем з кожним днем усе більше прив'язувалися один до одного. Ще б пак, усі давні сподівання і надії старого графа тепер зосереджувалися на цьому хлопчикові – який, зрештою, на кожному кроці ті сподівання потверджував, даруючи дідусеві усю свою щиру любов.
Леді Лоридейл також розуміла, що головною причиною цієї гостини стало якраз бажання показати усім свого онука і спадкоємця: граф хотів, аби всі переконалися, що хлопчик, про якого стільки говорено, насправді ще кращий і перевершує усі описи й очікування.
– Бевіс і Моріс принесли йому стільки розчарувань, – мовила вона до чоловіка. – Всім це добре відомо. Саме тому він так їх не любив. Зате тут його гордощі мають чим поживитися.
Серед запрошених, певно, не було жодного, кого би не цікавив цей хлопчик, юний лорд Фонтлерой, про якого стільки уже чуто-перечуто – як то він, врешті-решт, виглядає насправді.
І ось нарешті настав той врочистий момент, коли лорда Фонтлероя вивели до гостей.
– Хлопчикові не бракує добрих манер, – сказав граф. – Він напевно нікому не заважатиме. Зазвичай діти ставлять дурні питання і бувають доволі надокучливі – або те і друге нараз… – але цей зуміє відповісти, коли його про щось питають, і промовчати, коли не про нього мова. Він точно нікому не сприкриться.