Того ранку, коли Фонтлерой уперше сів на поні, граф так втішився, що майже забув про свою хвору ногу. Коли ото конюх вивів зі стайні доглянутого поні з лискучими гнідими боками і гордою шиєю, граф саме сидів при відчиненому вікні у своїй бібліотеці і звідти зацікавлено спостерігав, як то Фонтлерой порадить собі з першим у житті уроком кінної їзди. Його цікавило, чи хлопчикові бува не забракне сміливости. Поні був доволі величенький як для поні, а графові не раз доводилося спостерігати, як то діти губилися при першій спробі осідлати коника.
Проте Фонтлерой радо застрибнув у сідло. Попри те, що перед тим йому ніколи ще не випадало їздити верхи, відваги й рішучости йому не бракувало анітрішки. Конюх (який мав на ім'я Вілкінс) узяв коника за вуздечку і провів його попід вікном бібліотеки.
– Відважний хлопчина, нема що казати, – ділився потім враженнями Вілкінс у конюшні, добродушно усміхаючись. – І зовсім не тяжко було посадити його у сідло. А в сідлі так ся тримав рівненько – ну як струна. То хіба старий граф так вмів, як ото ще їздив верхи. І чуєте, питає'ся мене: "Вілкінсе, скажіть, як я тримаюся? Бо в цирку, я бачив, вершники тримаються рівно-рівнесенько". А я йому кажу: "Та сидите в сідлі як влитий, ваша світлосте!" А він аж ся засміяв на радощах – так ся втішив. "Ну то добре, Вілкінсе, – каже мені далі, – то ви мені скажіть, якби я сидів не так, як треба".
Але лише сидіти верхи, коли хтось ото водить коника за вуздечку – цього для Фонтлероя невдовзі виявилося замало. Отож за якийсь час він звернувся до дідуся, котрий усе спостерігав з вікна:
– А можна мені самому спробувати? – поспитав він із широко відкритими від захоплення очима. – Можна, я спробую швидше? Той хлопчик з П'ятої авеню нераз і в риссю їхав, і в галоп пускався!
– Гадаєш, зможеш уже їхати риссю чи навіть галопувати? – перепитав граф.
– Хочу спробувати, – відповів Фонтлерой.
Його світлість зробив з вікна знак Вілкінсу і той осідлав свого коня, а тоді наблизився до Фонтлероя і взяв його поні за вуздечку.
– Ну що ж, нехай спробує проїхатися риссю, – проказав граф.
Подальші кілька хвилин принесли юному вершнику нові відкриття. Зокрема, дуже швидко виявилося, їхати верхи – то зовсім не те саме, що ходити пішки. Що швидше їхав його коник, то важче було триматися у сідлі рівно.
– Ото трррясе! Чччи вввас також тттак трррясе? – звернувся він до Вілкінса.
– Та ні, ваша світлосте, мене не трясе, – відповів йому Вілкінс. – Зачекайте, з часом і ви навчитеся. Ото трохи спирайтеся на стремена, то буде легше.
– Аллле я вввесь час спиррраюся на них, – вимовив Фонтлерой.
Він і справді то підводився, то опускався у сідлі, спираючись на стремена, а що часто губив ритм, то й кидало ним, немов м'ячем. Хлопчик геть засапався, личко зачервонілося від напруження, проте він ані не думав відступати, старався з усіх сил, щоразу випрямляючи спину. Граф уважно усе спостерігав. Ось вершники виїхали з-за дерев і наблизилися до вікна. Фонтлерой був без капелюха, щоки палали, хлопчик хапав ротом повітря, проте й далі тримався рівненько у сідлі, спрямовуючи свого коника до дідуся.
– Зачекай хвильку! – зупинив його граф, коли Фонтлерой опинився під вікном. – А де твій капелюх?
Вілкінс торкнувся пальцями свого кашкета, віддаючи честь господарю.
– Та злетів з нього, ваша світлосте, – доповів із явним задоволенням Вілкінс. – І не було й мови, аби ся спинити і того капелюха підняти – гнав вперед хоч би що.
– Не боязкий, значить, вдався? – сухо завважив граф.
– Та який там боязкий, ваша світлосте! – вигукнув Вілкінс. – Здає'ся, він не знає, що то таке – страх. Знаєте, я багатьох юних джентельменів вчив верхової їзди, але такого ще не видів. Ніби в сідлі вродився!
– Ну що, стомився? – звернувся граф до внука. – Хочеш перепочити?
– Правду кажучи, я не чекав, що буде так трясти! – захоплено вигукнув юний лорд. – Звичайно, то трохи стомлює, але я ще не хочу злазити з сідла. Хочу спробувати ще раз. Ото зараз трохи відсапаюся – і поїдемо за моїм капелюхом.
Якби хтось хотів навчити Фонтлероя, як сподобатися старому графові (який ото ані на хвильку не спускав погляду з онука), то напевно не міг би вигадати ліпшої поради. Тільки-но поні із юним лордом рушив по парковій алеї, на суворому зморшкуватому обличчі графа – о диво! – проступив рум'янець, а у погляді з-під кошлатих брів явно світилася втіха, яку цей гордовитий вельможа вже й не сподівався відчути. Граф сидів у своєму кріслі і ледве міг дочекатися, коли то вершники повернуть до нього знову. І ось за кілька хвилин до бібліотеки долинуло цокання копит – на цей раз коні гнали доволі швидко. Капелюх Фонтлероя тримав Вілкінс – хлопець пустив свого коника у галоп і гнав уперед. Волосся розмаялося, лице аж пашіло від швидкої їзди – хлопець увесь віддавався новому відчуттю.
– Дивіться, я пустив коня у галоп! – сапаючи, вимовив він. – Я проїхався галопом! Звичайно, я ще не вмію так добре галопувати, як той хлопчик з П'ятої авеню, але у сідлі таки втримався, о!
Уже після першого уроку верхової їзди Седрик відразу подружився і з поні, і з Вілкінсом. Тепер не минало і дня, аби люди не бачили їх верхи на сільській дорозі чи на паркових алеях. Діти з цікавістю вибігали на вулицю, аби подивитися на гордовитого гнідого поні та на маленького вершника, який так ґраційно тримався у сідлі. Юний лорд при цьому знімав капелюха, вимахував ним і гукав: "Привіт! Доброго ранку!" Звісно, це мало нагадувало аристократичні манери, зате звучало дуже щиро. Часом Фонтлерой зупинявся, аби просто поговорити з дітьми. А потім Вілкінс знову мав що розповідати, бо Фонтлерой наполіг, аби вони зупинилися побіля сільської школи, тому що побачив там хлопчика, який кульгав на одну ногу і мав стомлений вигляд. Отож Фонтлерой поступився місцем у сідлі цьому хлопчикові, аби той доїхав додому.
– Чесне слово, – оповідав Вілкінс цю історію на стайні, – чесне слово, я ще такого не видів! Чуєте, мені він не дав злізти з коня, бо тому хлопчині, каже, буде зависоко, а на поні якраз. Каже: "Вілкінсе, дивіться, хлопчик кульгає, а я ні. Та й розмовляти нам так буде ліпше". І що собі гадаєте, таки довелося тому хлопчині сісти на поні, а наш лорд йде собі збоку, руки в кишені, капелюх на потилиці, ще й насвистує – і хоч би що! А коли ото до дому того малого добралися, то його мати відразу на порозі стала. А наш лорд капелюха зняв і каже їй: "Я привіз вашого сина, пані (чуєте?) – бо в нього нога болить, а з тим ціпком йому ходити важко – спиратися незручно. Попрошу дідуся, аби йому милиці якісь зробили". Чуєте, та жінка мало не впала від здивування, та й мені самому мову відібрало. Отаке-то!